Глава 1

— Просто ще одна. Видамо заміж і проблем не буде, — пробурмотів чоловік, окинувши мене прискіпливим поглядом.

Я спробувала не пирхнути зі сміху. Бо це було вже занадто! Мало того, що я якимось чином примудрилася заблукати у міському парку! Так тепер ще і між дерев мене перестріла двійка дивних хлопців у театральних костюмах.

— Гарна акторська гра, — кивнула я їм, закотивши очі, — може підкажете, як до вулиці Академічної дістатися? Туди чи туди?

Прогулялася, бляха, після пар! Вирішила видихнути після сварки з хлопцем… Я прокрутила на пальці кільце, яке придбала хвилин десять тому у секонді з кричущою назвою «Секонд Лайф». І знову поглянула на двох досить молодих чоловіків. 

Ну і костюми у них!

Довгі незручні плащі, кольчуга!... До біса! Справжня кольчуга! Та я таку лише в фільмах бачила! Цікаво, вона з металу чи фольги, щоб не такою важкою бути? А може пластик?

Я вже безсоромно розглядала акторів, подумки згадуючи, де найближчий театр знаходиться. Може, не так вже і сильно я заблукала? Якби ще клятий телефон не вимкнувся… 

Думки атакували мене одна за одною, поки я продовжувала зі скепсисом дивитися на незнайомців, які перекрили мені дорогу.

— Вона говорить нашою мовою, — несподівано озвався другий, чомусь здивовано покосившись на напарника по сценці. Голос у нього був глибокий, з розкотистим «р».

Я смикнула плечем.

— Дякую, хлопці, за комплімент, але українську я й справді знаю непогано, — буркнула, ще раз закотивши очі.

— Вона і справді розуміє, — насупився перший, навіть не намагаючись приховати здивування.

— Такого ще не було, — другий насупився й глянув на мене так, ніби я щойно влаштувала їм сюрприз століття.

— Ну, добре-добре! — я змахнула руками. — Що це? Відпрацювання якоїсь сценки чи у вас тут десь прихована камера? Куди посміхатися і переказувати вітання? У вас хоч багато підписників? Може хоч вони мені підкажуть, як я звідси можу дійти до вулиці Академічної?

В мене вже починав уриватися терпець. І так день не задався. А тепер ще це!

Мовчання. Вони дивилися на мене так, ніби я заговорила китайською. Китайська у мене була однією з найгірших, тут нічого не поробиш. Все ж таки не надто легка мова для вивчення, та і спеціалізуватися на ній я не збиралася.

— Ти розумієш, де опинилася? — тихо, але наполегливо спитав у мене той, що стояв ліворуч.

— Що значить «де»? — я вже відчувала першу паніку, бо цей театр абсурду переходив усі межі. — Десь  на шляху до гуртожитку свого універу.

Вони знову обмінялися поглядами. 

— Треба доповісти про цей випадок, — пробурмотів перший, і в його голосі вперше з’явилася тінь тривоги. — А поки ти підеш з нами.

— Доповісти? — у мене вирвався нервовий смішок. — Куди? В поліцію? Мені світить штраф за прогулянку парком у забороненій зоні?

Відповіді не було. Лише пильні погляди. Занадто пильні. Наче я якась археологічна знахідка, що не мала опинитися тут живою і розмовляти.

Я відчула, як по спині прокотився холодок. Жартувати хотілося все менше.

— Ви реально думаєте, що я піду з вами? — спитала я, зробивши крок назад. — Без пояснень?

— У тебе немає вибору, — сказав темноволосий рівно. — Або так, або смерть. Це наказ корони.

— Ого, — я розсміялася, але вже якось глухо. — Тепер ще й корона. Давайте одразу оговоримо всі деталі вашого сюжету. Що там ще є дракони, магія, світ врятувати, ага?

І лише тоді до мене дійшло, що вони навіть не кліпнули від мого сарказму.

— Так, хлопці, — я відступила ще на крок, скинувши руки, — це вже геть не смішно. Якщо не бажаєте мені допомагати, відійдіть з дороги.

— До такого нас не готували, — зітхнув той, що стояв ліворуч і… зняв з поясу реквізитний меч. Витягнув його і стиснув у руці, направивши на мене вістря.

Справжнє вістря! В сенсі — гостре! Воно вловлювало сонячне проміння і відблискувало у ньому.

— Я можу дуже і дуже голосно кричати, — запевнила я їх, роблячи ще один крок назад. — Хтось та викличе поліцію. І тоді вам самим доведеться пояснювати, чого це ви з холодною зброєю по вулицях шастаєте.

— Ім’ям корони, я наказую тобі зупинитися, — мовив чоловік.

— Ага, — пирхнула я. — Знайшов дурепу!

Я розвернулася і кинулася назад до дерев, доріжкою, якою прогулювалася мить тому. 

Бігла так, наче за мною щонайменше зграя собак гналася. Гілки ляскали по руках, кеди ковзали по вологій землі, а легені стискалися від кількості кисню. І з кожним кроком я все сильніше кляла свого хлопця… А може вже і колишнього хлопця. Бо на його дзвінки я так і не відповіла.

Та точно він винен. Дзвонив та закидував мене повідомленнями поки батарея в смартфоні не здохла! Тепер я без телефону, без поліції, без GPS! І без жодного шансу знайти цивілізацію!

Та що це за клятий парк?! Точно такого біля універу не було!

В голові калатало: «Тільки не плакати. Тільки не зупинятися». Я продиралася крізь кущі, й раптом… щось тявкнуло збоку. Між деревами, зовсім поруч.