Глава 12

Кетрін Вітморн

Цього ранку я знову прокинулася не від звичного звуку будильника.

Та цього разу я пам’ятала, що моє звичне життя лишилося у настільки далекому минулому, що я тепер навіть гадки не мала, як до нього повернутися. Але відмовлятися від спроб не збиралася. Та перед цим… Перед цим варто було розібратися з дівчиною, яка обережно торкалася мого плеча і посміхалася, нависнувши над ліжком.

— Міледі, доброго ранку, — повторила вона, прибираючи руку і роблячи крок назад. — Вам вже час прокидатися.

Я ще мить намагалася роздивитися ту, хто мене розбудив. І не могла зрозуміти, здається мені чи ні. 

Біля ліжка стояла висока струнка дівчина у світло-блакитній сукні. Темне волосся забране у товсту косу, в сірих очах залишки посмішки… А вуха… Видовжені, витягнуті назад, з гострими кінчиками.

— Ти хто? — видихнула я не надто дружелюбно. Всілася на ліжку, спершися спиною на подушку. Голос пролунав хрипло.

Та незнайомку нічого з цього не збентежило, вона знову посміхнулася і коротко вклонилася.

— Мене звати Дальріна, міледі, — мовила вона, і голос… такий мелодійний та дзвінкий, ніби музику хтось увімкнув. — Я ваша особиста служниця. Бажаєте сніданок чи ванну? Що я можу зробити для вас?

І мило посміхнулася, що мені аж ніяково стало. Я знову скосила погляд на її незвичні вуха. Не накладні. Справжні. Невже, вона ельфійка? Чи це якась інша раса?

— Сніданок буде добрим початком, — нарешті видихнула я, зрозумівши, що вже багато часу витріщаюся на її зовнішність. — А з приводу ванни… Я б хотіла вмитися та почистити зуби. Якщо у вас тут так заведено.

Хто його зна. Може я зараз про щось заборонене попросила.

Але Дальріна тільки кивнула і кинулася виконувати мої прохання. Притягнула прямо до ліжка величезну миску з прозорою водою, кілька якихось скляночок і щіточку для чистки зубів.

Я прискіпливо роздивилася все принесене, понюхала все, що нюхалося. І вирішивши, що все наче нормально, провела звичайний ранковий ритуал. До неймовірності вдоволена тим, що нарешті можна почистити зуби.

На сніданок дівчина притягнула у ліжко велику тацю, на якій стояло кілька тарілок і дві склянки. Одна з водою, інша з холодним чаєм. Чи чимось схожим на нього. У тарілках здебільшого були овочі. Я б сказала, що оцей схожий на томат, але фіолетовий. А це на шматок сирої моркви, щоправда, дивного темно-синього кольору.

— Вам все подобається? — поцікавилася вона, поки я обгризала черговий овоч, нанизаний на виделку з трьома зубчиками.

— Так, — пробурмотіла я, роздивляючись незнайомий овоч. — Просто не знаю, що це таке. Стало цікаво.

Дальріна мило посміхнулася:

— Це нартайта, міледі. Вирощується у закритому від сонця приміщенні, росте швидко і швидко дає плоди. Дуже ситний овоч з не дуже вираженим смаком. Зазвичай варять чи смажать на вогні.

Я кивнула, намагаючись запам’ятати назву.

— А це? — вказала на те, що нагадало мені моркву.

Ельфійка, як я її для себе охрестила, легко і швидко відповідала на мої запитання. Даючи набагато більше знань про світ, у який я потрапила. Більше, ніж короновані особи, придворні чарівники чи непрошені чоловіки. Словом, мені вона вже подобалася.

— Дякую за екскурс у вашу землеробну галузь, Дальріно, — я посміхнулася і злізла з ліжка.

— Мені вже кликати кравчиню? — дівчина якраз підхопила тацю і поглянула на мене, поки я розправляла нічну сорочку. 

— Кравчиню? — я на мить загубилася у просторі і своїх думках, дивлячись на відкриту коробочку з кулоном, яку лишила на тумбі біля ліжка.

— Так, — ельфійка зупинилася, озирнулася. — Лорд Вітморн запросив кравчиню, і вона вже чекає вашого пробудження разом зі своїми помічницями. То?

Події минулої доби промайнули перед моїм внутрішнім зором. Пробуджуючи разом і злість до графа.

— Клич, — кивнула я дівчині. — І… знайди мені кілька аркушів паперу і щось… чим можна малювати.

Дальріна здивовано скинула брови. Але кивнула, нічого не питаючи.

А я тільки хитро посміхнулася. Що там, мій чоловік бажає не бачити мене в худі та джинсах? Добре. Ці речі лишу собі до дня, коли повернуся додому. А поки…

За кілька хвилин двері у кімнату прочинилися. Першою у кімнату увійшла жінка з чорними крилами, складеними за спиною. Сукня теж чорна, рукави до зап’ястків, темне волосся прибране назад. 

Вона зробила лише два кроки, і я перехопила її погляд. Оцінюючий, холодний. Такий, що зісковзує з голови до п’ят за мікросекунду. 

Темна тонка брова сіпнулася. Цікаво, що її роздратувало сильніше. Те, що її запросили до чужинки? Чи те, що чужинка приймає її  у себе в одній нічній сорочці? 

Не гола, і нехай подякує.

За нею прослизнули дві дівчини з важкими скриньками. Металеві кутики поблискували, ручки дзенькнули об борт, коли вони поставили скрині на підлогу. 

Не чекаючи наказів, вони відкинули кришки, почали витягти різнобарвні тканини. Розкладати на столику, на який вказала Дальріна.