Глава 11

Кетрін Вітморн

Клятий граф! З його клятими дурними правилами! На вулицю мені вийти не можна, ти подивись на нього! А далі що? До батареї прив’яже?!

Про всяк випадок я огледілася і не знайшла очима батарею. З одного боку це мене потішило, а з іншого підкинуло думку про те, наскільки тут може бути холодно зимою.

І знову розлютилася. Тут навіть батарей немає! Я нічого, до біса, не знаю про цей довбаний світ! І ніхто, здається, не збирається мені розповідати про нього.

Мене трясло. Я ходила по кімнаті колами, наче заведена. Намагаючись стримувати себе від того, щоб почати громити все довкола. Бо, здається, ще трохи, і нерви в мене здадуть остаточно. 

Я раз у раз зупинялася біля вікна, намагаючись заспокоїтись, дивлячись на горний краєвид. Потім опускала погляд і тихесенько гмикала, раз у раз продовжуючи розкручувати думку, яка мені не дуже подобалася.

Тут усього-то другий поверх. Під вікнами густі кущі. Якщо цей… граф вирішить замурувати мене у кімнаті, щоб я не порушувала його дурнуваті правила, можна спробувати втекти. Головне не зламати собі нічого. 

Так, годі. Вдих. Поки мене ніхто ні до чого не прив'язує і замурувати не намагається. Видих. 

І саме під час того моменту, коли я майже вхопилася за першу появу спокою, у двері постукали.

Я навіть озирнутися не встигла, як ручка провернулась, двері прочинилися, і в кімнату зробив крок… Ні, не Молшер, не нова служниця. До мене вирішив завітати сам граф. Наче йому не вистачило почутого на першому поверсі і він захотів добавки.

— Згадали ще про якісь правила? — видихнула я, скинувши брови. — Я ще щось порушити встигла?

— Ви ще не заспокоїлися? — він спинився на крок від порога, вигнувши брову. — Гадав, що ви зрозуміли, що я говорив про безпеку, а не про заборони заради заборон.

— Так, так. Безпека. Чудове слово, щоб тримати людей під контролем, — я скривилася. — Особливо тих, кого ніхто не питає, чого вони хочуть.

— А чого ви хочете, Кетрін? Мокнути під зливою? — граф насупив брови. — Звідки ви знаєте, що це не так само небезпечно, як зустріч із тією темрявою?

— Знаєте, що небезпечно? — я криво всміхнулася. — Замість пояснень розкидатися наказами. Не знаю, чому вас тут усі слухаються, але я нікому не обіцяла вам підкорятися. Тому або ми з вами спробуємо знайти спільну мову, або…

— Або що? — в очах графа промайнув холод. — Що ви можете зробити, Кетрін? 

— Я для вас суцільна загадка, Аластаре, — я не повелася на його провокацію, примруживши очі. — Справді хочете знати, що я можу вам влаштувати?

Він теж примружився, випробовуючи мене поглядом.

А потім видихнув крізь зуби і похитав головою:

— Я прийшов до вас не для цього.

Він сунув руку у внутрішню кишеню одежини, схожої на великий об’ємний піджак, і дістав невелику плоску коробочку. Чорну, матову, з тонкою лінією кришки. Відкрив легко, наче робив це сотню разів.

Усередині на темному оксамиті лежав тонкий ланцюжок і підвіска-крапля. Камінь був прозорий, але в глибині плавала крапля тепла, ніби там застрягло сонце на заході.

— Це вам, — сказав він.

— Мені? — я склала руки на грудях. — Навіщо? Це якийсь жучок?

— Жучок? — граф насупився, опустив погляд до прикраси. — Але тут немає комах…

— Справа не у комахах… І взагалі, у мене тепер нове правило у житті. Я більше жодної прикраси не вдягну, —  хитнула головою.

Я глянула на кулон ще раз. Гарний… Але я так само і на кільце тоді подивилася. А тепер он де я знаходжуся!

— Можу дізнатися причину? — скинув брови граф, не кваплячись ховати коробочку.

— Можна, — я знизала плечима і простягнула руку, на якій досі знаходилось те саме кільце. — Це я придбала за кілька хвилин до того, як потрапити у ваш світ.

— Гадаєте, що кільце могло зламати стіну між двома світами? — здивовано перепитав чоловік, поглянувши на кільце на моєму пальці. А потім насупився ще дужче. — Чекайте-но, ви щойно сказали, що самі собі його придбали? Тобто не ваш батько, брат чи… чоловік? Самі?

Я голосно пирхнула, закотивши очі.

І поки не квапилася із відповіддю. Нехай перетравить, що не усюди чоловіки усе вирішують за жінок.

— Сама, — нарешті підтвердила я. — І так, у мене є підозра, що кільце в усьому цьому зіграло не останню роль. 

— Це можна легко перевірити, — мовив він. — Якщо це артефакт, який пропустив крізь себе велетенську кількість енергії, мав лишитися слід.

— З цим тільки до придворного чарівника звертатися? — скинула я брову.

— Ні, — граф кивнув на кільце. — Якщо дозволите, я можу перевірити. І взагалі дивно, що вам вдалося пронести крізь стіну між світами якісь речі.

— У якому сенсі? — спитала я, знімаючи кільце і передаючи його Аластару.

— Чужинки, зазвичай, з’являлися, — граф кашлянув, забираючи у мене з рук кільце і залишаючи на моїй долоні коробочку з кулоном, — без одягу та речей. Тільки самі жінки. І нічого з їхнього світу.