Глава 9

Темрява поглинула всі звуки. Як тоді. В коридорі. Я машинально стиснула пальці Аластара. І відчула легке стискання у відповідь.

— Не полишати кола! — голос магістра прорвався крізь чужорідний шепіт. Посох вдарив у плиту, кристали, яких я вже не бачила зараз, зашипіли.

Чи це були не кристали?

О ні, нехай будуть кристали. Нехай будуть саме вони!

— Що це за неподобство? 

Здається, це був голос короля. Твердий, але наляканий. 

Десь поряд я почула кроки і звуки того, як вартові витягають зброю. А в наступну мить Аластар скинув вільну руку, яка засяяла тим самим теплим світлом, відганяючи темряву.

І краще б він цього не робив.

Ну, не хотіла я бачити, як з темряви вириваються довгі гнучкі мацаки. Точно не хотіла! 

І вже точно не хотіла бачити, як вони розривають повітря і рухаються у мій бік.

Та що за халепа у них тут з цією темрявою?!

Один мацак торкнувся межі світла і зашипів. Відсмикнувся. Інші не зупинилися. Темрява пішла в ширину, шукаючи щілини між кристалами, які тепер було видно. Я відчула, як під підбором щось злегка скрипнуло.

— Не залишайте захисний бар’єр! — крикнув магістр.

Я бачила його постать розмитою. Він змахував над головою посохом, наче… Наче намагався перемішати повітря над головою! Посох зробив дугу, розприскуючи сріблясте сяйво, яке надто швидко тануло у темряві.

— Магістре, це черговий напад?! — голос короля тремтів, але пролунав голосно. — Знову?

— Не зараз, ваша величносте. Завершимо ритуал і розберемося з цим. Графе, повторюйте слова!

Голос самого чарівника наче відносило вбік. Його слова лунали надто тихо. Тихіше за короля, який мав знаходитися далі.

Я смикнулася, коли черговий відросток темряви спробував наблизитися до мене, але вдарився у щось схоже на скло, і зашипів.

— Кетрін, заплющте очі, — твердо і вимогливо мовив граф, який досі стискав мою руку і від цього… від цього ставало не так лячно.

До того ж цей чоловік вже одного разу зміг відігнати цю темряву. А значить мені зараз треба не панікувати. Просто не панікувати. Дихати. І вірити, що двоє чарівників зможуть впоратися з тим, що зараз тут відбувається.

Я заплющила очі і повільно видихнула, вдихнула, видихнула. Вони розберуться. Розберуться.

Трясця!

Черговий удар темряви об невидимий захист змусив мене підстрибнути на місці і розплющити очі.

Краще я буду бачити небезпеку. Так буде точно краще!

— Магіє дому мого, відчини двері, — видихнув Аластар рівно, наче навколо нічого не відбувалося. — Прийми чужинку під свій захист, доки б’ється серце.

Світло на його шкірі зайнялося яскравіше. А в той саме час черговий мацак знову потягнувся до мене і знову відскочив.

— Контур порушується, — голос магістра здригнувся. — П’ятий та третій кристали зрушено! Швидше!

Щось смикнуло мене за сукню. Я глянула вниз і побачила, як чорний край темряви чіпляється за тканину. Не встигла нічого сказати, чи злякатися навіть, як світло Аластара вдарило у той бік, знищуючу темряву. 

— Магіє дому мого, стань щитом, де бракує сили, і голосом, де не почують, — видихнув Аластар, наче не намагався одночасно і шлюб укласти, і від темряви відбитися.

І якщо я бачила, які результати привносить магія графа, то що робив придворний чарівник залишалося для мене секретом.

— Я, Аластар Вітморн, беру чужинку, на ім'я Кетрін за дружину! Відтепер і назавжди!

На «назавжди» світло під від його руки ніби ковзнуло в мене. Тепло розлилося під грудьми, пішло у живіт, у спину. 

Темрява навколо нас наче… застигла. Якщо, таке взагалі, можливо. По вухах вдарило високою нотою, наче хтось волав від болю та злості. А потім…

Все закінчилося. Темрява зникла так само раптово, як і з’явилася. Просто зникла. Залишила по собі лише тронну залу, у якій вартові оточили трони з королем та королевою. Оголила придворного чарівника, який важко дихав, спираючись на свій посох. І нас з тепер вже… моїм чоловіком.

— Все? — тихо спитала я, озираючись. 

— Так, — Аластар першим відпустив мою руку, — тепер ви моя дружина.

Я здригнулася, тряхнула головою:

— Я про темряву питала. Вона пішла? Чи ще повернеться? Тепер ви вірите, що це не граф її прикликав?

Останнє питання я поставила чарівнику надривно-нервовим тоном. І тільки за мить зрозуміла, що це відтінок прихованої істерики у мені говорить. Від пережитого мене досі трусило. І чхати було вже на те, що мене тут комусь у дружини приписали. Головне, щоб ця темрява більше не з’являлася у моєму житті. Ніколи. 

— Вітаю вас з дружиною, графе, — королева встала з трону так, наче нічого дивного щойно не сталося. — Гадаю, вам вже час повертатися до себе.

Чарівник здивовано озирнувся до жінки з блакитною шкірою: