Глава 8

Аластар Вітморн

У тронній залі трималася ранкова тиша. Король сидів рівно, як і завжди, постукував пальцями по підлокітнику. Королева не виказувала жодної емоції, дивилася кудись убік. А чарівник тримався поруч з колонами і переминався на місці.

Всі чекали на чужинку, яка запізнювалася.

— Графе, — маг зробив у мій бік швидкий крок, який супроводжувався ударом посоха по підлозі. — Хотів з вами дещо обговорити, якщо у вас є час.

— Здається, завдяки чужинці, у нас у всіх зараз є трохи часу, — я повернувся до чоловіка. — Що ви хотіли, магістре?

— З приводу вашої дружини… майбутньої, — мовив він, зробив ще один крок. — Я хочу отримати від вас дозволи на візити раз у період. Ваша дружина… цікавий і незвичний випадок. Я б хотів отримати ваш дозвіл на вивчення цих змін у феномені чужинок.

Він скинув підборіддя, наче не просив, а вже знав, що я відповім згодою.

— Шкода вас розчаровувати, магістре. Корона заборонила мені приймати гостей. 

— Заборони переглядають, — уперся він. — Це питання безпеки.

— Зверніться з цим запитом до корони, — усміхнувся я краєм вуст. Не бажаючи бачити цього щура на власному порозі. — А потім вже можете і мені написати.

Маг зціпив губи, постукав посохом і з невдоволенням на обличчі відступив на крок. 

Двері до зали розчинилися за мить після цього. Першими увійшла двійка вартових. Вони зробили три кроки вперед і два вбік, привертаючи увагу присутніх і звільняючи дорогу перед… чужинкою?

Я на мить затамував подих, не вірячи власним очам.

Це дійсно вона? Чи дівчину встигли підмінити вночі?

Учора це була чужинка з мішком на тілі, тремтячими руками і пустим поглядом. Сьогодні… Сьогодні її спина рівна, а крок спокійний. Сукня не просто змінює постать, вона підкреслює те, що ховалося від очей. Я задивляюся на неї і… пробачаю собі цю слабкість.

Потрібно чесно визнати, вона гарна. Світле волосся зібране на потилиці, вії чорні, брови тонкі і вигнуті, а погляд… те, як ця жінка дивиться на присутніх… наче вона тут королева, а не та, хто стоїть на роздоріжжі між весіллям і стратою. 

Від учорашньої чужинки у ній лишилося тільки те, що вона досі… мій тягар. Але зараз я готовий дивитися на цей тягар і отримувати від побаченого задоволення.

***

Катерина/Кетрін

Яка незручна сукня, чорт забирай! Стояти у ній ще хоч якось можна, але пересуватися… Може у них тут трамваї коридорами інколи курсують? Якщо так, тоді я розумію, чому жінки вдягаються саме так. Якщо ж ні… Та, трясця!

Я знову перечепилася через довгу і надто пишну спідницю. Вже втретє поки ми йшли цим клятим коридором. І навіть пояснити не можу, наскільки мені полегшало, коли переді мною прочинили двері до тронної зали.

Чхати вже на те, що мене зараз за незнайомця заміж віддадуть. Хоча б рухатися у цій клятій сукні більше не доведеться.

Видихнув, я зробила крок усередину і огледілася.

Приміщення виглядало так само як і минулого вечора. Нічого не змінилося. Нічого нового не з’явилося. І люди ті ж самі. Король, королева, магістр і… граф Аластар.

Чоловік стояв перед тронами, озирнувшись до мене у три чверті і… безсоромно витріщався.

І чого він так дивиться, наче бачить вперше? Чи це через сукню? 

Очі не зламай!

Та думка роздратування, яка промайнула, так само швидко і зникла. Бо я відповіла чоловіку таким самим відвертим поглядом, оцінюючи поглядом у відповідь.

Високий, підтягнутий, з тою породистою рівною поставою, яка видає людину, що народилася не просто у багатстві, а у владі. Його темне волосся ледь торкалося чола, щелепа різка, плечі широкі. Він виглядав надто ідеально для людини, яка разом зі мною вчора пережила напад якоїсь темряви. Це дратувало! Це до нестями дратувало! 

А ще він виглядав настільки ж холодно-байдужим, наче його кожного дня одружують на чужинці проти власної волі.

Я відчула, як всередині щось стискається. Не від страху, ні. Від невідворотності. Бо ще крок, і моя доля у цьому світі буде вирішена за мене. За кілька миттєвостей тут мене будуть вважати дружиною цього незнайомця і… це нервує. Хоча… якщо тоді від мене всі відчепляться та дадуть можливість пошукати шлях додому… Так, це мене влаштує. Це мене точно влаштує!

Саме на цій думці я посміхнулася і за мить вже здригнулася, бо посміхнулася-то я своєму майбутньому чоловіку! Який так і не звів з мене погляду!

— Леді Кетрін, доброго вам ранку, — магістр, який засипав учора ввечері мене купою дивних запитань, квапився назустріч. — Вам личить новий одяг. Прошу, вперед. Не забудьте вклонитися їхнім величностям.

Я відчула, як у грудях знову піднімається нервовий сміх. Вклонитися? Як личить леді? У сукні, яка важить під тонну? Звісно, це ж так просто для людини з двадцять першого сторіччя. 

Зробити реверанс, так? Як там його у серіалах робили?

Я зробила ще кілька кроків до тронів, відчуваючи погляд графа шкірою. Звела погляд на короновану пару і намацала спідницю пальцями, щоб притримати її. Видихнула і спробувала повторити той рух, який бачила лише у фільмах. Присіла, притримала сукню, опустила голову. І… ледве не впала з підборів, на які мене поставила служниця.