Глава 7

вері прочинилися знову за мить. Здавалося, що маг ще і п’яти кроків зробити не встиг, як вартовому довелося знову торкатися дверної ручки.  На порозі стояла молода… дівчина? Дві руки, дві ноги, темне довге волосся і… великі білі крила. Чорт забирай! Справжні крила!

Здається, я вронила щелепу, дивлячись на неї. А та цього, здається, не помітила, вклонилася коротко й склала перед собою руки.

— Пані чужинко, мені наказано супроводити вас до гостьових кімнат і допомогти влаштуватися, — промовила рівно. 

— Гаразд, — відповіла я й кинула погляд на картину. 

Вода в гірському потоці знову була блакитною, звичною. 

Наче і не перетворювалася на темряву. А може мені це просто здалося? Стільки усього пережити за один день! Не дивно, що може ввижатися що завгодно!

Я повільно видихнула. І покрокувала за служницею, яка не збиралася надто довго чекати на мене і вже зробила крок у коридор. 

Йшла вона попереду надто тихо, наче не торкалася підлоги. Тільки ледь шаруділо пір’я, коли дівчина схиляла голову або трохи розгортала плечі.

Я нарахувала три повороти, поки ми знову йшли цими безкінечними коридорами, від яких мене тремтіння брало. Світильники горіли рівно, з біло-блакитним ореолом на камені, і від цього все виглядало ще більш постановочно: чисті стіни, стримані килими, пусти ніші. На кінці одного з переходів було вікно до підлоги, а за ним чорна ніч. Та коли у небі я помітила зірки, від серця трохи відлягло. Все ж таки хоч щось звичне.

— Сюди, — мовила крилата дівчина, зупиняючись біля двостулкових темних дверей. Таких самих, як і кілька десятків до цього.

Штовхнула ліву стулку і жестом запропонувала мені увійти першою.

Гостьова кімната виявилася великою. Висока стеля, стіни зі світлого каменю. З меблів різьблена шафа, дзеркало у вузькій рамі та широке двоспальне ліжко. На підлозі світлий килим, а на вікні важкі темні штори.

— Якщо бажаєте, — служниця вказала кудись вбік шафи і за мить поряд із нею з’явилися ще одні двері, — поряд є купальня. Можу підготувати для вас ванну.

Я кліпнула. Раз. Другий. Двері, яких ще мить тому тут не було, нікуди не зникли. 

— Так, — задумливо пробурмотіла я. — Було б чудово.

Особливо після такого дня.

Купальня виявилася невеличкою кімнатою посередині якої стояла мідна ванна. Велика, широка, із гладкими краями. Біля неї на столику стояли глечики з якимись маслами, мисочки з субстанціями, які мали бути чи то милом, чи гелем. Чуть правіше були складені рушники. 

— Одну мить, — мовила служниця й торкнулася пальцями краю ванни. 

Я не бачила ні труб, ні кранів. Нічого, з чого могла б набратися ванна. Але… варто було дівчині тільки торкнутися бортику, як ванна почала стрімко наповнюватися чистою водою, від якої валила пара.

Гм-м-м, а зручно. Ра-а-аз! І ванна набрана, не треба півгодини чекати. І вода ще така горяча… Цікаво, чи сплачують вони тут комусь за те, що воду якимись магічними трубами переправляють? Чи не трубами? Звідки взагалі ця вода? І чому вона одразу гаряча?

Питання закрутилися у голові, викликавши біль.

Я рвучко вдихнула, намагаючись відмовитися від відповідей на запитання, якими так і кортіло засипати цю крилату дівчину… Боже, крила! Цікаво, чи буде вона про мене погано думати, якщо я попрошу дозволу торкнутися їх?

Стоп, Катя, стоп! Зупинись! Інакше точно не на весілля, а на страту поведуть… І з якого моменту я вирішила, що весілля це нагорода?

Всі питання я задвинула на задній план, коли на поверхні води зібралася піна. Біла, щільна, з дрібними бульбашками, наче хмарка з неба.

— Ось, — вона відступила на крок. — Прошу, пані чужинко. Роздягайтеся. Одяг ваш я зараз заберу. Його треба випрати. Повернуть його вам особисто, або ж відправлять у маєток вашого чоловіка.

Ого, у мого чоловіка є власний маєток?!

Так, стоп! Я не маю сприймати його як реального чоловіка. Це ж буде просто ритуал якийсь там магічний. Несправжній шлюб. Без документів, без печаток, без усього цього. Так що… коли повернуся додому, то ніхто навіть не дізнається.

Здається, саме ця думка мене заспокоїла найбільше. І та, що я знайду яким чином повернутися, і та, що про якийсь там магічний ритуал у іншому світі не буде мати ваги у моєму. 

— Перевдягнетеся у це, — дівчина тим часом поклала на стіл довгу сукню з тонкої білої тканини з коротким рукавчиком. — Сорочка на ніч.

Сорочка? Для сну? І де мої короткі шорти з ліфом, в яких я звикла спати вдома? Ех!

Я скинула на неї погляд, щоб щось спитати. Та питання вивітрилося з голови майже миттєво, коли я нарешті побачила її зіниці.

Вертикальні. Чіткі, темні, як риски, що ловлять кожен відблиск.

— Щось не так? — дівчина скинула брови, кліпнула, зіниці в мить стали звичайними.

— А… Е… Та ні, все нормально, — пискнула я, відчуваючи, як серце зайшлося у шаленому стуку. — Дякую, що допомогли. У вас, напевно, є інші справи. Не затримую…

— Я допоможу вам прийняти ванну, — перебила мене вона. — І чекаю на ваш одяг.