Глава 5

Мене смикнуло назад так різко, що пальці зісковзнули з каменю. Липка холодна петля затягнулася на литці і потягла вниз. Як у воду. Я встигла лише ковтнути повітря.

— Тримайся! — голос ударив поруч, і за мить чужі міцні пальці вп’ялися в мій зап’ясток. 

Він рвонув мене нагору? Вперед? У цій суцільній темряві важко було сказати напевно! 

Я врізалася плечем у його груди, а темрява у відповідь смикнула ще дужче. Біль прошив ногу. І в ту ж мить спалахнуло сяйво, що засліпило мене. Йшло воно від руки графа. 

Я встигла опустити погляд, щоб помітити щось чорне, що стискало мою ногу. А в наступну мить сяйво відділилося від долоні Аластара і з в’язким хлюпанням врізалося в те, що тримало мене.

Тиск зник.

— До стіни. Швидко.

Він наказав і він же відтягнув мене до каменю. Став переді мною, закриваючи спиною від коридору. Я відчувала тільки холод стіни плечем і бачила сяйво, що йшло від рук Аластара. Воно охоплювало нас, лише трохи розганяло темряву. Як слабкий ліхтарик у великій кімнаті без світла. 

Я ніколи не боялася темряви. Може в дитинстві, як і усі. Але зараз… зараз ця темрява лякала мене. Вона була наче… жива. Таке взагалі можливо?!

Вона наче дихала навколо нас. Від неї тхнуло сирістю й іржею. З глибини коливалося шепотіння: не слова, а хрипке тертя голосів, які не вміли говорити. На мить край мороку відсахнувся від сяйва, і я побачила, що перед нами не підлога коридору. А провалля. Щілина між плитами, яка з кожною миттю ставала все ширше і ширше.

— Що це в біса таке? — видихнула я, втискаючись у стіну, як в єдине, що тут мало існувати.

Граф не відповів. Та я помітила, як сяйво навколо нас стало густіше і сильніше, відганяючи все більше і більше темряви. Нічого не вказувало на те, що для нього це якась нова подія. Лише щелепа була напружена.

Темрява зрушила згори. Звідти, звідки я не очікувала. Торкнулася волосся. Я верескнула, смикнулася, намагаючись скинути її, як якогось павука. 

— Не рухайтесь! — загарчав чоловік, зубами зриваючи з лівої руки рукавичку.

На мить повернувся до мене обличчям, опинившись настільки близько, наче обійняти планував. І притис долоню до стіни поруч зі мною.

Я скосила очі, перевіряючи здогадку.

Аластар і справді торкнувся врізаного в стіну знака. Одного з тих, про які я питала під час прогулянки. Я якраз роздивлялася всі ці візерунки, що з’єднувалися тонкими ледь помітними лініями, коли темрява впала на нас.

Під долонею графа всі вони спалахнули. 

— Лід і камінь, — мовив він майже беззвучно таким тоном, що сироти шкірою побігли. — Тримати.

На мить здалося, що повітря навколо нас стало щільнішим, холоднішим. І…

— Що це? — видихнула я, забувши про свій переляк, який стискав горло липкими мацаками.

За спиною Аластара, між нами і темрявою, піднялася тонка стіна інею. Вона не була стіною у прямому сенсі цього слова. Радше виглядала як ті вежі палацу. Тремтіла, розмивалася, але існувала. 

Перший чорний відросток ударив у неї й відскочив. Другий вдарив наступним і… прилип до стіни, вкрившись тонкими гострими крижаними голками.

— Це… якась магія? — прошепотіла я.

І за мить зрозуміла, яку дурість ляпнула. 

Все це було магією! Темрява, світло, крига! Все.

Аластар знову не відповів, кинув у мій бік короткий погляд і  знову став спиною. Темрява не відступила. Вона обтікала наш ледь видимий бар’єр, шукала край, підкоп, щонайменшу шпарину. Шепіт ставав нав’язливішим. Від нього починало паморочитися у голові, і сохнути у роті.

— Аластаре, що відбувається? Коли це скінчиться? — прошепотіла я, відчуваючи, як переляк наздоганяє мене, стискає у своїх крижаних істеричних обіймах. Від яких тремтіння проймає все тіло.

— Не привертайте уваги цієї сутності, — сухо кинув він. — Я утримаю захист, якщо ви не скоїте дурниць.

Не привертати уваги? Сутності?! Якої в біса сутності?! Невже у темряві щось є?!

Якщо це якась посвята у мешканці цього світу, то мені вона геть не подобається. Якщо ж ні… То що в біса відбувається?

Мене трусило від страху, який переважав всі інші емоції. Поглинув їх, як темрява поглинула цей клятий коридор.

Крижаний бар’єр перед нами поки існував. Тріщав, здригався від кожного удару темряви. Я теж здригалася, прикусивши язика. Я стояла, втиснувшись у стіну, й дивилася на спину графа. Сяйво від його рук уже не було спокійним. Воно роїлося, блимало, наче втомлювалося від кожного удару темряви.

Чоловік не рухався. Наче не помічав, що все навколо просто не можливо насправді. Може у якомусь фільмі, чи комп’ютерній грі. Але не так! Не в житті!

А темрява билася. Вона знову й знову накидалася на бар’єр, ковзала зверху, нишпорила по підлозі, наче шукала тріщину, щоб пролізти всередину. Шепіт ставав гучнішим. Я почула його зовсім поруч.

Здригнулася й закусила губу, щоб не закричати.

Бар’єр затріщав. Великі смуги холоду побігли по його поверхні, і від одного такого тріску моє серце перевернулося в грудях.