Глава 2

Аластар Вітморн

— Лист, мій пане, — голос Молшера прозвучав рівно. Він схилив голову, поклав пергамент на стіл переді мною і відступив на крок.

Я стис щелепи, дивлячись на червону печатку корони. Звів погляд на свого камергера, який залишився стояти поряд, склавши за спиною руки.

— Доставили магією? — спитав коротко.

Молшер кивнув:

— Так, пане. Щойно.

Я знову кинув погляд на печатку, яка не обіцяла нічого доброго. Зітхнув, простягнув руку та зламав сургуч. Щоб побачити лише кілька рівних рядків, написаних особисто мені.

Виклик. У столицю. До палацу. І негайно.

Перечитав ще раз, щоб упевнитись у тому, що не пропустив нічого. Потім кинув листа на стіл.

— Викликають, — мовив я, відкинувшись на спинку крісла. — Терміново. 

Камергер тихо кашлянув:

— Підготувати карету чи скористаєтеся порталом?

Я заплющив очі. Не хотілося ні того, ні іншого. Та обирати я не міг. Не тепер. І не останні п’ять років.

— Порталом, — вирішив я і встав з-за столу. А потім тихо гмикнув: — Буде цікаво почути, чого корона хоче від мене цього разу. Може нарешті створили докази моєї провини?

Молшер навіть не здригнувся. Лише трохи насупив густі сиві брови.

— П’ять років вже минуло, мій пане. Навряд чи знову ця історія випливе.

— Подивись на те, як ми живимо, — я розкинув руками. — Ця історія нікуди не зникала. Не скажу, що мені це геть не подобається. Та все ж… є і неприємні сторони.

Камергер сховав посмішку в куточках вуст.

— Принаймні гірше вже не буде.

Мені залишалося тільки погодитися з ним. Бо тоді я ще не знав причину, чому корона викликає мене у столицю.

***

Катерина

Лісом йшли довго. Я вже почала думати, що ці двоє мене навмисно колами водять, аби я остаточно втратила орієнтир. Кеди промокли, ноги змерзли, а поперек починав нити. І якби не дві сталеві тіні поруч, я б давно сіла на один з отих пнів зі словами: «Хлопці, а йдіть далі без мене».

Та раптом дерева розступилися. Так різко і неочікувано, що я вкотре перечепилася через якийсь дуже нахабний корінь дерева, який вирішив, що стирчати прямо посеред дороги, це нормально. 

Попереду височіла стіна. Справжня, кам’яна, з вежами, зубцями та воротами, настільки високими, що я ледь шию не зламала, дивлячись угору.

І найнеочікуваніше, що між цією стіною і найближчими деревами добре якщо метра два було. Наче хтось навмисно побудував тут оцю стіну посеред лісу.

Ворота були відчинені. Біля них стояли інші воїни в обладунках. Метал відблискував, і я була майже певна: це не пластик. Один із них провів мене поглядом і тихо щось пробурмотів товаришу. Я вловила лише слово «чужинка».

Крок, і ліс залишився позаду, а попереду розкинулося місто. 

Місто, яке… яке наче зійшло з якоїсь картинки. 

Вузькі вулиці, кам’яні будинки, дахи з червоної черепиці, а між ними, прилавки та люди. Точніше, не тільки люди. Біля крамниці з яскравою вивіскою стояла жінка з блідо-блакитною шкірою, десь збоку з кимось сперечався чоловік із котячими вухами й хвостом, а далі я помітила високу постать із рогами, яка просто кудись поспішала.

Я перечепилася, ледь не розтягнувшись на бруківці. Вартовий зліва встиг схопити мене за лікоть і ривком поставив на ноги.

— Дякую, — пробурмотіла я, здивовано озираючись і намагаючись усвідомити, що все це не якийсь жарт мого мозку. 

Та судячи з того, які погляди кидали у мій бік зустрічні мешканці цього міста, дивувалася тут не лише я. Хтось просто проводжав поглядом, хтось зупинявся і щось пошепки казав своїм супутникам. А от діти… діти тицяли пальцями, наче це я з рогами та синьою шкірою тут йду. Я! А не вони!

— Чого вони так витріщаються? — буркнула я, вже подумуючи накинути на голову капюшон свого худі. А сама не могла відірвати погляду від дивних істот.

— Бо ти чужинка, — озвався праворуч Арден, знизавши плечима, наче це було саме очевидне з усього, що він міг сказати. — Ти б теж витріщалася, опинись на їхньому місці.

— Та я і не своєму витріщаюся, — пробурмотіла я собі під ніс, намагаючись не звертати уваги на чужі погляди.

Повз нас проїжджали карети, запряжені кіньми. На рогах вулиць хлопці в плащах продавали щось схоже на амулети. На балконі одного будинку я побачила істоту з крилами. Справжніми! Пір’яними! Складеними за спиною! Вона пила з келиха і навіть не здавалася чимось дивним серед усього цього божевілля.

Я вдихнула повітря й відчула, як у горлі застряє клубок. Усе навколо було надто справжнім. Камінь під ногами, шум голосів, рух натовпу. 

Мене вели вузькими вуличками, які вихилялися між будинками так, ніби їх прокладав хтось дуже п’яний. Дахи майже торкалися одне одного, і здавалося, ще трохи й вони замкнуться, утворивши суцільний тунель. Тут пахло смаженим м’ясом, там із відчиненого вікна лунала якась пісня, а далі я побачила фонтан, біля якого жінка з прозорими, мов скло, крилами продавала квіти. Крила бриніли від найменшого руху, нагадуючи ту недавню істоту з лісу.