Як це не тато? А хто?
Я тривожно вдивлявся у рідні батькові очі, які стали раптом чужими, і не міг зрозуміти, що відбувається. Він стримано посміхався і відводив погляд, стурбовано позираючи на незнайому загорілу тітку і двох смаглявих хлопчаків, що сиділи за столиком кав’яреньки поруч із ним. Тато мовчав.
– Ти помилився, малюк, – лагідно промовила тітка, нахилившись до мене і кинувши на тата недобрий погляд.
Вони що, змовилися?
– Татку, навіщо ти тут сидиш? І чому ти сьогодні до нас не приїхав? У тебе ж уже закінчилося відрядження, так?
– Я намагався упіймати погляд батька.
Був недільний літній полудень. Я знав, що у вихідні тато завжди у відрядженні у іншому місті. А частенько – і не по вихідних. Було абсолютно незрозуміло, як він сьогодні раптом опинився тут з чужими людьми.
– Хлопчику, а де твоя мама? – сказала тітка, все ще посміхаючись, але голос її був уже не таким лагідним.
Я озирнувся. Мама стояла у черзі по морозиво. Вона відправила мене шукати вільний столик, тому що мені вже сім років, і потрібно мамі допомагати, а я замість цього зустрів тут тата. І зовсім забув про столик.
Чому він з ними сидить? Навіщо вони йому взагалі? Незрозуміло...
Його не було цілих два тижні, я дуже скучив і тому весь час дошкуляв мамі запитаннями. Але вона тільки відмахувалася: «Та приїде скоро твій ненаглядний татко, не пхикай».
Мені здавалося, що батько мамі не надто й потрібний. Здогадувався про це з її розмов з тіткою Свєтою, маминою подружкою. Та завжди цікавилася, чи перерахував тато мамі гроші на якусь картку, і на скільки днів він цього разу приїхав. Ще вона казала про тата всілякі дурниці: називала його матросом під п'ятдесят, у якого по дитині у кожному порту, радила мамі знайти нормального та вільного. А мама сміялася і відповідала, що їй зараз потрібно на щось жити. За це я на маму ображався, а тітку Свєту не любив і завжди йшов до іншої кімнати дивитися мультики, коли вона приходила до нас у гості. Не міг зрозуміти, чому вони називали тата «матросом» – адже він працював за комп'ютером. І було дуже прикро за батька...
– Синку, ти що тут робиш?
Я обернувся. Мама тримала в руках по креманці з морозивом і дивилася мені у перенісся. Вона зовсім не помічала тата за моєю спиною! Як таке може бути? Вона що, сліпа? Хотілося схопити маму за плечі і трясти щосили. Хотілося кричати їй погані слова – адже я так сподівався, що вона зараз прийде і забере тата від цих... Але грудка в горлі не давав сказати ні слова. А мама тільки дивилася мені у чоло, туди, де сходяться брови, і мовчала. Батька вона, як і раніше, не помічала. Ті, що за татовим столиком, жадібно розглядали її. А батько в цей час розгублено посміхався, намагаючись не зустрічатися очима ні з мамою, ні з жінкою за столом. Мій світ перевертався. Я стояв між батьками і очманіло переводив погляд з тата на маму. Нарешті клубок у горлі луснув, і сльози хлинули струмком. Мама мовчки поставила креманки з морозивом на столик, взяла мене за руку і швидко вивела з кафе.
– Алло. Привіт, Світланко. Прикинь, кого я щойно зустріла у «Крижинці»... Мишка свого! З усім його виводком. Сама у шоці! Цей бовдур повертався з моря і не придумав нічого розумнішого, ніж заїхати сюди пообідати. Ну так, ми ж якраз посередині між Одесою і Києвом, а він тут усе знає. Та нічого. Колька його побачив і підійшов. Не знаю. А що Мишко? Сидів мовчки і посміхався, як баран. Пацани у нього зовсім дорослі. Ця? Та нічо, випещена така. Прям королева. Гаразд. Мені вчора Едуард телефонував. Ну який-який... Юрист цей. Та нічо, до ресторану кликав. Поки не вирішила. Схожу, напевно. Мишко? Не знаю. Втомилася вже від нього. Та яке там розлучення? Він же ганчірка – ти ніби сама не знаєш.
Я плентався за мамою по вируючому веселощами парку. Сльози висохли, я мовчав і байдуже дивився просто перед собою. Цього разу не хотілося ні машинок, ні монстрів, ні чортового колеса. Ненавидів усміхнені обличчя, які зустрічалися, і не чув голосів. Здавалося, що це просто якісь окремі галасливі посмішки рухаються назустріч і зникають за спиною. І навіть мама – усього лише красива заводна лялька, тільки зроблена так, ніби жива. А усе, що було у світі справжнього, – лише теплі татові руки і сумні очі, довгі дні очікування його приїзду, запах одеколону, його рідне заїкання і сивина. І його незмінне «ну, колись, Колян, що за дров без мене наколов?». Кожен батьків приїзд був справжнім святом – адже мені так не вистачало тата!
Я непевно здогадувався, хто були ця тітка і дорослі хлопці за столиком у кафе, але все це не вміщувалося у мене у голові. Бачив перед собою лише розгублені татові очі і розумів, що, можливо, ми зустрічалися востаннє. Тепер я залишаюся сам. Ця думка ніби мокрим рядном накрила, але я вже не плакав – тільки мовчки крокував по ненависному парку, віддаляючись від татка...
***
Поки завантажувався комп'ютер, події того недільного дня промайнули перед моїми очима. Ніби й не було останніх п'ятнадцяти років. Навіть грудка у горлі тепер стояла така сама, як тоді у мене семирічного.
Я навів курсор на іконку джімейлу. Клік...