Мигай

– І це у них називається есве! Смердить, як у громадському туалеті, – скаржився комусь жіночий голос із сусіднього купе. – Так. Ні. Ціна якраз нівроку, – судячи з мовчання у відповідь, жінка розмовляла по телефону. – За такі гроші, уявляєш?

Я потягнув носом. Не альпійські луки, звичайно, але й смороду особливого ​​немає, з чого це вона завзялася?

До відправлення залишалося ще добрих півгодини, і це мене гнітило. Скоріше б вже оголосили «вигнання проводжаючих» і рушили – я б тоді дав провідникові «на лапу» і розташувався у окремому купе. Страшенно не хотілося нікого бачити і чути. Якщо твоя робота пов'язана з постійними відрядженнями, перельотами і переїздами, сприйняття, звичайно, трохи притупляється. Люди, міста і готелі миготять перед очима день у день, особливих емоцій не викликаючи. Натомість хвилини тиші і самоти цінуються на вагу золота.

Зазвичай провідник видобуває вільне купе нібито з рукава, невловимим жестом фокусника, за цілком помірну ціну. І тоді решту часу – п'ятнадцять годин своєї щомісячної подорожі потягом «Буковина» з Чернівців (чи Черновиць?) до Києва я проводжу у відносній тиші і не менш відносному спокої.

Ну, а поки я стояв у коридорі, чекаючи на відправку потягу і заважаючи просуванню пасажирів. Навколо лунали телефонні скарги на сморід і чиїсь прощальні настанови щодо ліків, які хтось комусь «поклав у бічну кишеню».

До свого купе мені поспішати було не варто, оскільки туди недавно пройшов кремезний, схожий на крабика, дідусь. Від того часу дідок вже встиг кілька разів оббігти своїх сусідів і за якихось десять хвилин донести до всього вагону основні питання, які хвилювали пенсіонера на даний момент. Барабанним дробом сипалися терміни «парламент», «злодії», «пенсія», «лікарі», «інвалідність» і, звичайно ж, «бандити». Занурюватися у епіцентр «мовлення» зовсім не хотілося, і я відкладав свою появу у купе до останнього.

Нарешті проводжаючих попросили вийти з вагонів, і потяг плавно покотився на схід, лишаючи позаду Північну Буковину, яка прокидалася після зими. Я неохоче попрямував у напрямку джерела шуму. Мені б тільки дочекатися провідника і купити собі трохи тиші.

***

Дідок сидів на кушетці і крутив у руках золотавий пакетик з написом «Волога серветка для взуття». Зблизька дідусь виглядав набагато старшим, ніж здавалося здалеку, – явно за вісімдесят. «Треба ж, він ще в змозі сам кудись їхати», – промайнуло у голові.

– Здрастуйте, – сказав я і примостився навпроти.

Він відірвався від вивчення загадкового пакетика і підвів на мене великі очі кольору хакі.

– Доброго дня. Ви не знаєте, що це? Чай? – мій сусід запитально струснув пакетом.

– Серветка. Взуття протирати.

– Га? – глухувато перепитав старий, повернувшись до мене лівим вухом, – говоріть голосніше, а то я недочуваю.

Мені зараз найменше хотілося кричати на весь вагон, тому я кивнув на свої черевики, зробив над ними кілька протиральних рухів та, посилено артикулюючи, неголосно повторив: «Серветка».

– Аааа, серветка, – простягнув він, – щоб ноги протирати, якщо потіють? І вигадають же таке! – здивувався дід.

У його голосі вчувалося неабияке задоволення, як у людини, яка щойно осягнула досі невідому грань буття. Я заперечливо похитав головою.

– Та ні, не ноги – взуття.

– Що?

– Взут-тя, – проартикулював я.

І де цей чортів провідник вештається?

Старий зрозумів, що він чогось не зрозумів та, вже не покладаючись на мене, з новими силами заглибився у таємницю пакетика.

– Вол-ога. Се-рве-тка, – повільно і співучо прочитав він, по-своєму розбиваючи слова.

Нічого собі, – подумав я, – Але ж дід ще в змозі подужати без окулярів такий маленький напис.

– Ну от! Серветка! – переможно подивився на мене старий, але, углядівши незгоду в моїх очах, вирішив не зупинятися на досягнутому і таки докопатися до суті. – Для взут-тя. Аааа! Взуття! Ти ба! – зрадів він.

Провідника все не було.

Раптово дід схаменувся:

– Ви знаєте, де тут буфет? Я з обіду нічого не їв.

– Вагон. Ресторан. Має. Бути. Десь. Поруч, – роздільно продекламував я, зазначивши про себе, що зараз тільки шоста вечора, і «з обіду нічого не їсти» цілком природно. Чи він ще й полуднує, як у садку?

– Та зрозуміло, що ресторан має бути, – протягнув мій сусід. – Але ж де саме?

– Зараз у провідника запитаєте, – заспокоїв я дідуся.

– Мені вісімдесят чотири роки. На курорт їду, – повідомив попутник.