Кормчий

Дракон хижою тінню виринув з туману. Він промайнув над баржею, ледь не зачепивши її хвостом. Темний силует злинув у хмари, завмер на мить, розчепіривши п'ятірню перетинчастих крил, а потім розвернувся і каменем поринув униз. Кормчий зрозумів: цього разу не втекти, лівий борт зараз накриє.

Рефлекси старого за довгі роки були відточені до автоматизму. Руки швидко обертали штурвал і смикали важелі, намагаючись вивести Баржу з-під удару. Сам він у роботу рук не втручався. Для Кормчого час майже зупинився, і кожна секунда тепер тягнулася нескінченно.

Перед старим пролетів сьогоднішній день.

***

Від самого ранку не занадилося. Щойно Кормчий підійшов до Острову, Ворота ніби сказилися, і ніяка сила не могла їх відкрити. Старий промучився з ними цілу вічність, перебираючи у голові Заклинання Відкриття. Немає нічого гіршого, ніж з повною баржею нудитися перед закритими ворітьми, ризикуючи наскочити на Драконів. Нарешті, Ворота, які жили своїм життям, відкрилися.

Дід не барився: заревів мотор, і штурвал замелькав у його кістлявих пальцях. Баржа хитнулася, спритно зливаючи білувату рідину у Грот і поспішила у зворотньому напрямку, до Материка.

«Назад завжди легше, – думав старий, – тому що порожнім ідеш. Це повний ти легка здобич. А так – що з тебе взяти?».

Йому лишалося ще кілька ходок. Але вітер посилювався, а з ним зростало і занепокоєння.

До обіду старий досяг Континенту та увійшов у Бухту, яка ліниво клубочіла гарячою парою. Буря, що розпочиналася, сюди не діставала, хоча зовні вже штормило щосили. Старий заклав крутий віраж. Посудина зачерпнула порцію гарячої тягучки, відчутно чиркнувши днищем.

Як завжди буває після завантаження, Баржу обдуло раптовим легким вітерцем.

«Звідки вітер знає, що вже час? По всій Бухті – повний штиль. Чудеса, та й годі», – у черговий раз здивувався дід і задоволено підставив вітрові сиву щетину.

Навантажена посудина неохоче залишила тиху Бухту і попрямувала назад до Острова, димуючи парою і сито переповзаючи з хвилі на хвилю. Старий не знав, що ця ходка стане для нього останньою.

Острів невблаганно виростав із серпанку. І Ворота, і Головну Вежу вже було добре видно. Отже, Дракони десь поряд.

Дідько їх знає, цих Драконів. Підходиш до Острова, а вони граються біля Воріт, і до тебе їм байдуже. Валуни по березі катають або колоди перекидають. Легко так перекидають, мов сірники. Дивишся – і мороз поза шкірою. Раптом – один зривається з місця, другий – услід. І нумо кружляти над Протокою, тільки й молись, щоб під руку їм не потрапити. Іноді здається, не бачать вони тебе зовсім, і нашкодити не хочуть. Просто мчать навмання, ось і зачіпають судно. А буває, навмисне полюють на баржу, розраховують кут атаки...

Вітер шаленів, заглушаючи гуркіт дизеля. Старому все важче було тримати курс на цей обридлий шматок суші.

«Що я тут роблю стільки років? Кому усе це потрібно? Хто це цінує? Анитид? Та йому, схоже, взагалі нічого не треба, окрім божевільної потіхи, що загрожує рознести мою посудину на друзки. Він хоч і Дух Острова, але на розум не багатий, – з гіркотою розмірковував старий моряк. – Але ж Вантаж для нього й призначений, для бовдура цього, Анитида. Я чув, без цієї юшки він і трьох днів не протягне, помре. І замість того, щоб цінувати, сам же паскудить: то Ворота посеред розвантаження закриє, то Головну Вежу вбік відхилить, а найгірше – коли упирів-Драконів своїх на Баржу нацькує. Перемелють усе навколо, кісток не збереш. І лише регіт його гучний лунає звідкись з-під хмар».

***

...Тінь Дракона, що наближався, закривала вже півнеба. Баржа слухняно відводила ніс праворуч, підкоряючись командам Кормчого. Старому навіть на мить здалося, що й цього разу пощастило, що лише трохи хвилею накриє. Але незабаром зрозумів, що корму не відвести.

Час давно стояв на місці, тому він відчужено гойдався на хвилях власних думок.

***

...Кажуть, у сиву давнину Анитид по-іншому Вантаж отримував.

Старий добре пам'ятав байки свого прадіда: ніби раніше не Баржа до Острова ходила, а величезна Діжка. Вміщалося у неї стільки, що шкаралупа старого і за місяць не перевезе! Діжка та підходила до Воріт, нічого не боячись. І спокійно зливала вміст просто до Гроту – того самого чортового Гроту, з яким він так довго порпався сьогодні вранці. А обидва Дракони тоді маленькими були і тій Діжці зробити нічого не могли...

Утопія якась.

Якщо прадід не брехав, то кому ця Діжка заважала? Навіщо її на Баржу поміняли? Стільки Вантажу тепер втрачається по дорозі.

А зовсім вже відверту маячню верз волоцюга один. Приходив він сюди з-за Гір, за мудреця себе видавав.

Накидка, чотки, борода до пояса...

Позер.