Третя пополудні

Отрута подіяла майже відразу. Кімната попливла перед очима, ноги оніміли, чаша випала з рук і покотилася кам'яною підлогою. Темрява крихітного склепу почала стрімко розширюватися, поглинаючи Всесвіт. Чорнокнижник усвідомив, що його тіло досягло колосальних розмірів. Поняття «верх» та «низ» не мали більше сенсу. Ноги губилися у чорній безодні, а руки могли згребти в оберемок сотні зірок.

Тремтливе полум'я свічки на столі тепер було найближчою з таких зірок. Це крихітне Сонце ледь висвітлювало кілька розкиданих по столу перлин, які зараз видавалися чаклуну цілими планетами. Вони вже не просто таїлися у напівтемряві, лежачи на стародавній, відполірованій ліктями стільниці. Тепер ці світи ширяли у безодні Всесвіту, і кожен рухався по своїй траєкторії. Ось його рідна Пурпурова Планета, а ось, неподалік – Срібляста. Завдяки отруйному Відвару Чорнокнижник міг думкою обертати і розглядати їх, як хотів. І чаклун без зусиль знайшов на пурпуровій кульці потрібне місце – Мертву Гору на околиці Земель Магістрату. Тут, на долівці покинутого склепу, у гарячці лежав він сам, наслухаючи Зілля Бачачих.

Раптом Чорнокнижник вловив ледь помітний рух збоку, і перевів погляд туди. З мороку з'явилася ще одна перлина – чорна, і повільно покотилася по стільниці вбік червоної кульки. Вона випромінювала невиразну загрозу.

Чаклун почав мовчки ставити питання. У голові стали виникати відповіді.

– Хто веде Чорний Світ?

– Одержимий Погонич.

– Що за загрозу я відчуваю?

– О третій пополудні Одержимий змінить свою Траєкторію, і налетить на Пурпуровий Світ, погубивши себе і вас. Після цього в них вріжеться Срібний і теж загине.

– Чому наш Погонич не скине швидкість заздалегідь?

– Він не бачить загрози. Адже світи часто проносяться один повз одного, їхні шляхи не перетинаються. Але Одержимий непередбачуваний, у цьому його небезпека. Він змінить Траєкторію миттєво, і ваш світ не встигне зупинитися.

– Що можна вдіяти?

– Ти ж знаєш, Погонич сам вибирає швидкість Червоної Планети. Ви з магістром – лише його важелі-маріонетки. Ляльки. Погонич тисне на тебе, Чорнокнижнику – і ти затискаєш Великий Диск у лещата. У Магістра тоді депресія, неврожай і падіж худоби. Вогняної Води мало, Світ паралізований, швидкість планети знижується.

А тисне на Магістра – і ось уже він піднісся духом, підливає Вогняної Води у Печери. Пекло вирує і клекоче, Маховик розкручується. На тебе, Чорнокнижнику, триває облава, ти йдеш у тінь. Пурпуровий Світ набирає швидкість.

Вправний Погонич ніколи не тисне на обидва важеля одночасно, це нерозумно. І зараз, як бачиш, час Магістра: твій Світ прискорюється.

І дійсно, червона кулька зсунулася з місця і покотилася чорній назустріч.

– То що ж я можу вдіяти?

– Зіткнення не уникнути. Ти Магістра не дістанеш – зараз «його» час, та й механізм такий, що вам не можна зустрічатися чи просто впливати один на одного, хоча іноді дуже хочеться.

Натомість... Подумай-но краще про Погонича. Чи такий вже він недосяжний, як тобі здається? Зрештою, ти чаклун чи ні?

За вікном уже світало. Чіпкі лапи Відвару поступово відпускали Чорнокнижника. Разом з ранковим світлом до склепу поверталися нормальні розміри приміщення. Чаклун почав приходити до тями. Тепер він не сумнівався: потрібно проводити Обряд Прокляття Погонича. Як ляльки – то ляльки.

***

Радник Магістра мчав довгими коридорами Замку. Його розвіяний пурпуровий плащ наводив жах на застиглих уздовж стін стражників. Вони виструнчувалися і завмирали, затамувавши подих, коли той пролітав повз. Охоронці в обладунках ледве встигали за радником. Не зменшуючи швидкості, він штовхнув стулки останніх дверей і влетів до зали.

– Мій Повелителю, він з'явився!

– І де саме? – тихо запитав Магістр.

– У Трясовині. Звіздар вловив там початок Обряду Прокляття. Чортів Чорнокнижник надумав замахнутися на Небесного Погонича і уповільнити рух Пурпурового Світу.

– Ось ти й попався, бісівське поріддя, – лагідно промовив собі під ніс Магістр, сивий чоловік з палаючими очима фанатика. Потім додав голосніше: – Що там у нас у Трясовині? Мертва Гора. Занедбанийний склеп. Більше там ніде сховатися. Довкола болота. Він у пастці. – Магістр підвівся і заговорив з металом у голосі, як людина, що прийняла рішення: – Карателя із загоном вершників – туди. Негайно. Мені потрібна його голова. Решту спалити. Виконуй.

– Слухаюсь, мій Повелителю! – Радник зник так само стрімко, як з'явився.

Магістр відкинувся у кріслі і замислився.

«Навіщо чаклун себе видав? Міг залягти на дно і перечекати облаву, а потім втекти до Північних Племен. Адже він не дурний. Що змусило Чорнокнижника забути про обережність і почати Обряд?».