Телепорт

Ти попався.

З цікавості чи з дурості – яка різниця тепер? Не увійти у Телепорт було неможливо. Він притягував, кликав і вабив сяйвом.

Ти увійшов, звичайно.

Яскраве світло. Тваринний жах.

Інші фарби.

Світ прямий та гладкий.

Чужий Розум відразу відчув вторгнення.

Почалося полювання.

Ти шугонув у незнайомий морок – аби сховатися від нестерпного світла, від всепроникного погляду.

Блукання у темряві: шпарини, коридори, лабіринти.

Голод.

Звабливий запах їжі. Ти дивом уникнув пастки.

Знову лабіринти, шпарини, коридори.

Скільки ти тут? День? Два? Чи буде цьому край?

Знову запах. Їжа. Який же ти голодний! Небезпеки начебто немає. Аромат зводить з розуму.

Забувши про все, жадібно починаєш їсти. Щось зачіпаєш у напівтемряві. З брязкотом падає невидима підпора, і тебе накриває великий прозорий ковпак.

Це кінець.

***

Якось увечері у мене миша завелася. Не породиста – так, дворняга.

Я на мишах не дуже, але подумав: чи буде знатна особа пробиратися по абрикосовій гілці до кватирки першого поверху?

Сумніваюся.

А дворняга – легко.

Зістрибнула з гілки і завмерла на підвіконні.

Смішна. Оком-намистинкою свердлить: чого витріщився?

Чого, чого... Живу я тут...

Самозванка діловито прошмигнула у надра канапи.

Аж тут я пошкодував, що мишка завелася.

Вирішив виводити.

Трощити меблі і влаштовувати у квартирі «Сталінград» було ліньки. Ще Грінпіс прокляне, чого доброго.

Тому з банки та монетки була виготовлена мишоловка «Мрія Гуманіста». Я поставив її за канапою, зарядив виноградиною та пішов спати.

Вранці виявив, що мій інженерний геній проти мишачої вправності слабкуватий: ані виноградини, ні записки з подякою у банці не було.

Мишки теж.

Я сумувати не став: банку переставив у інше місце, зарядив замість виноградини салом, змінив монетку на меншу та пішов на роботу.

Цього разу операція увінчалася успіхом. Сіра самозванка намотувала кола усередині банки. Я кілька хвилин потримав її під кришкою з метою виховання.

Маленьке хутряне диво стояло на задніх лапках і водило спритним носиком по склу. Сердечко калатало крихітним моторчиком.

Я виніс банку надвір, відійшов у густу траву і виплеснув мишку у темряву.

***

Мотор у грудях все ще шалено калатається. Ти ошелешено озираєшся на всі боки: знову ніч, і те саме місце. Рідні запахи та звуки, запізніле усвідомлення того, що сталося – усе це сповнює серце щемливою радістю.

Живий.

Вільний.

Адже Чужому Розуму було ліньки трощити меблі, і він боявся Грінпісу. Розкажеш своїм – і серед вас з'явиться ще один божевільний, якому ніхто не вірить.

Ти кидаєш прощальний погляд на сяючий Телепорт і безгучно зникаєш у траві.

А сало вона все-таки з'їла. У мене збитки.