Маклауд

– Що ж, не пощастило тобі, женцю. І душу свою не повернув, і безсмертя втратив. Прощавай, – стара ляснула батогом, і невидима пружна хвиля знесла некроманту голову.

Двоє демонів негайно відтягли обезголовлене тіло геть.

– Ну, хто ще хоче спробувати розірвати Договір? Давайте, зважуйтеся, бо ще рік доведеться чекати, – Господиня обвела поглядом рабів. Її позір зупинився на одному з них. – Схоже, тобі теж набридло махати серпом, женцю?

– Набридло, – відповів той, намагаючись не відводити очей.

Не так вже й легко витримати погляд Смерті, але у некроманта вийшло.

– Гаразд, рабе. Зіграємо. Раптом тобі пощастить, – стара замовкла, закотила очі і почала вибирати жертву у світі живих, мацаючи простір невидимими нитками, немов павук у засідці. Нарешті, її погляд повернувся на місце і знову вперся у перенісся женця.

– Є. Твій «щасливчик» вже набирає ванну. Нагадую Умови...

Некромант знав Умови напам'ять, але якби йому заманулося перепинити Господиню, гра закінчилася б просто зараз, так і не розпочавшись, тому він промовчав.

Обіграти Смерть – справа непроста. Намагалося багато, але чи вдалося комусь – хтозна.

Жнець за всяку ціну хотів повернути собі душу, яку сотні років тому обміняв на безсмертя. Через це й погодився ризикнути цим самим безсмертям – єдиним, що було у некроманта, не рахуючи сумнівного привілею збирати для старої душі померлих, немов раб на плантації.

Тим часом, невідомому бідоласі там, на Землі, жити лишалося якихось кілька хвилин – якраз, поки стара дочитає Умови.

Потім вона швиденько вколошкає «щасливчика». Від цього моменту гра й розпочнеться. Щойно душа вбитого (душа, чорт її забирай, яке забуте слово!) покине тіло, відлік піде на секунди. Женцеві слід буде вирвати бідолаху з чіпких рук Смерті, і три дні берегти від неї, немов кришталевий кубок, а Господиня всіляко намагатиметься цей «кубок» відняти і «розбити».

– ...І якщо за три дні жертва залишається в живих, Смерть відпускає її, – пишномовно підсумувала Господиня. – Тоді можеш забирати її душу собі, і ти вільний. Але сам некромант опуститися до вбивства жертви не повинен – ​​тільки чужими руками ...

Хоча до цього мало хто доходив – три дні все-таки... Загалом, по ходу розберешся. Почали!

Вона змахнула батогом, довга тонка «змія» свиснула і обвилася навколо шиї раба. Ривок – і пружна сила висмикнула некроманта з пекла в суєтний світ живих, куди він так хотів повернутися.

«Може, хоч здохну по-людськи. А якщо пощастить, то й... »

***

Сухенький дідок роздягнувся, плутаючись у трусах, сів на край ванни і перекинув худу ногу через борт, допомагаючи собі руками. Потім він насилу переніс у ванну другу ногу і, тремтячи з напруги, обережно опустився у теплу воду. Рівень піднявся, і зайва вода хлинула у дірку переливу. Раптом у коридорі щось клацнуло і загуло, а тіло старого вигнулося дугою, дрібно вібруючи. Ще клацання. Гул припинився, старий обм'як і з головою пішов під воду.

За кілька секунд двері обережно прочинилися, і з’явилося перелякане обличчя хлопця років двадцяти. Він трохи постояв, дивлячись на діда. Під водою сиві патли старого розпушилися навколо рожевуватої лисини, і через це дідова голова нагадувала химерну білу квітку.

Хлопець увійшов, став навколішки і почав квапливо висмикувати з-під ванни товсті дроти. Він виволік їх у коридор, потім виніс із ванної важкий металевий прилад, схожий на невеличку скриню.

Хлопець відтягнув прилад з дротами до кімнати і заховав під ліжком.

– Алло? Так. Нормально. Начебто, порядок. Ні. Ні, не перевіряв. Сама прийди і перевір, якщо така розумна. Він під водою, як він може дихати? Нічого. Дістала своїми порадами. Гаразд, давай, мені треба «швидку» викликати і батькові зателефонувати. І я тебе цілую.

– Алло, «швидка»? У нас дідусь у ванні втопився. Виживалов, Віталій Тихонович. Вісімдесят шість років. Вулиця Прикордонна, одинадцять, квартира сорок три. Четвертий. Чекаємо.

– Алло, тату? Тут того... Дід потонув у ванні.

Ну як, як? Поліз митися, задрімав, мабуть. Не знаю. Так, викликав. Не чіпав. Так нор... – хлопчина почув із ванної важкий старечий кашель, – Та нормально я. Атож. Ну, приїжджай, давай, – безбарвним голосом закінчив він, поклав слухавку і кинувся до ванної.

Старий лежав на боці і відкашлював воду. Він глибоко, з клекотом вдихав, а потім заходився надсадним блювотним кашлем, висолопивши язика і витріщивши очі. Води у ванні не було. Ймовірно, дід випадково виштовхнув пробку ногою, коли хлопчина підключив струм, а онук не помітив.

Хлопець опустився на підлогу і обхопив голову руками. Крізь розчинене вікно до нього долетіло наростаюче виття сирени.