Глава 38.1

— Це жорстоко, — мабуть, уперше в житті Ульф був готовий заперечити своєму лорду по-справжньому. — Так не можна. Вона має право знати, що є надія.

— І до чого це призведе? — неочікувано роздратовано озвався Хальвард. — До того, що вона одразу кинеться шукати брата і загине в дорозі? Міст — не місце для живих. Вона притягне до себе демонів, наче свічка — метеликів. Жива кров для них — як маяк. Вона поки не здатна битися із ними на їхній території. Скільки разів їй має пощастити? Йорунн двічі вижила лише дивом. Випробовувати долю втретє — самовпевнена дурість. Вона має залишитися тут, має повністю опанувати силу, аби захистити цю реальність, розумієш?

— Лід — усе, що залишилося від родини Каніта. Ти й сам кажеш, вони й досі  пов’язані. Ти хочеш продовжити навчання, але чи дочекається конунг його закінчення? Скільки це займе часу? Дні? Тижні? Місяці?

— Це роки, Ульф. Навіть за її здібностей.

— Що станеться з Лідом за ці роки?

— Він може загинути. А може вижити. Може сам знайти дорогу назад. А може увійти в інший світ і залишитися жити там. Для нього можуть минути як дні, так і століття, адже час на мосту-між-світами ілюзорний.

— Хальварде, — голос Чорного Вовка опустився через хвилювання, а трохи легковажний та глузливий тон змінився на незвично-серйозний. — Послухай мене. Я був на її місці, шукав єдину рідну людину, яку вважав загиблою або загубленою. Без надії, сліпо вірячи тільки в удачу. Роками оплакував Віалу і чіплявся за крихти спогадів про неї. Якби мені сказали, що я можу знайти її раніше на рік, місяць, навіть день, я б кинув усе і вирушив у дорогу. Прошу, скажи Йорунн про все зараз. Інакше, коли вона дізнається правду, то зненавидить тебе.

— Нехай так. 

— Лід — теж маг темряви. Він може допомогти нам в протистоянні із Сабіром. Хіба це не виправдовує зусилля?

— А що будемо робити, як вона загине? Хто тоді стане проти демонської навали? Я не можу нею ризикувати. Моя відповідь — ні.

— Трясця! Ти ризикуєш постійно і всіма нами. Чому саме зараз — ні?!

Хальвард різко встав і відвернувся. Повітря навколо нього перетворилося на темний серпанок, в якому спалахнули іскри. Ульф ошелешено вдихнув через зчеплені зуби: окремі елементи складного візерунка нарешті стали на свої місця.

— Ти боїшся за неї не як за ученицю чи спадкоємицю, правда ж? — тихо уточнив він.

Герцог не відповів, не повернувся, тільки плечі напружилися ще сильніше. Його пальці увіп’ялися в різьблені віконні укоси так, що камінь жалібно затріщав. 

— Я не хочу класти на одну чашу терезів її життя, а на іншу — життя її брата. Тим більше ставити Йорунн перед таким вибором, — його голос його був глухим від напруги. — Якби я сам опинився на її місці, сунувся б до самих демонів у пащу. Якщо в цьому світі й знайдеться щось, варте життя, то це бажання врятувати тих, хто тобі дорогий.

— А вона тобі дорога…

— Ти й не уявляєш, наскільки. — Хальвард декілька разів глибоко вдихнув і видихнув. Тіні навколо нього розтанули, згасли й іскри. — Але про це їй теж знати не варто.

— А про це-то чому? — запитав Чорний Вовк втомлено.

— Бо вона все ще полонянка тут, Ульфе, як ти не розумієш? Нехай грати її в'язниці простягаються до кордонів герцогства, але нікуди не поділися. Я зробив із нею точнісінько те саме, що зробили зі мною: позбавив свободи й права вибору. Вона змирилася, прийняла свою долю і навчилася любити те, що я їй нав'язав. Чи це міцна основа для чогось більшого? Чогось справжнього? Ми всі вдаємо, що добровільно вдягнули ці маски й старанно граємо відведені ролі, але, відверто кажучи знаємо, все це брехня.

— Ти ворушиш минуле в той момент, коли в цьому немає потреби. Два роки пройшло, багато чого змінилося. Якщо запитати її саму, що вона відповість?

— Я не хочу запитувати. І знати теж не хочу.

— Божевілля якесь, — припечатав Ульф. — То чого ти взагалі хочеш?

— Зробити її сильною. Виконати свою обіцянку, дану того зимового дня в будинку Агвіда. Повернути їй усе, що зможу. І дозволити самій обрати свою долю.

— Ти усвідомлюєш, що Йорунн — це шанс, на який ти чекав так довго і який може не повторитися? Хай йому грець, Хальварде! Вона вміє прощати і вміє любити. Перетвори ваші магічні кайдани на звичайні людські стосунки. Без розрахунку, обману і жертовності. 

— Пропонуєш знову вирішити за неї?

— З нею разом. Вдвох, як і має бути.

— Боюся, для цього вже запізно. Навіть її згода буде ілюзією. Красивою, казково красивою, але ілюзією.

— Ти не можеш цього знати.

— Можу, — правитель сумно посміхнувся і налив собі повний келих вина. — Знаю напевно.

— Та щоб тебе, впертий ти дурню!

Ульф ледь стримався, аби не пнути столика біля себе ногою. Гнів люб’язно радив розтрощити якісь меблі, аби додати ваги своїм аргументам, але Чорний Вовк змусив себе заспокоїтися. Сперечатися з Хальвардом, якщо той вже прийняв рішення, було марно, це він знав на власному досвіді. Погляд його ковзнув по фігурі герцога, вікну за його спиною, жаркому каміну. І врешті-решт зачепився за сувій з чорно-синім шнуром.

— А це що? Ще одна похмура таємниця, про яку не слід згадувати вголос? — жарт вийшов кривий і зовсім невеселий.

— Прочитай сам.

Ульф розгорнув сувій, пробіг написане очима, уважно вивчив підписи та печатки внизу. Обережно згорнув, знову зав’язав шнур і відклав сувій убік.

— Два роки тому, значить.

— Перед вторгненням у Великий степ.

— Ну, я все одно підозрював щось подібне. Мою думку запитати не хочеш? Ти, хто так завзято відстоював право вільного вибору ще п'ять хвилин тому.

— Хочу, тому показую. То що ти думаєш?

— Що це разюче розважливе, вивірене і розумне рішення, як для правителя величезних земель. І абсолютна нісенітниця з точки зору живої людини.

— Якщо до цього дійде, ти оскаржиш мій наказ чи виконаєш його?

Ульф примружився, вивчаючи Хальварда, намагаючись відшукати в його обличчі хоч якийсь натяк на те, що маг жартує. Але ні, запитання було поставлено серйозно, тож відповісти треба було так само.