Глава 36.1

Безсоромно оголені, понівечені, деякі вже зачепило розкладання. Пекуче південне сонце байдуже висвітлювало моторошну картину, а в повітрі розливався солодкуватий трупний запах.

Неспромога відпустити єдину опору, Мейрам бездумно йшла вздовж шеренги мерців. Тут були й чоловіки, й жінки, зовсім молоді й старі. Дивитися на них було просто нестерпно, але відвести погляд не вистачало сил. Смерть зрівняла всіх, проте застиглі обличчя зберігали відбиток болю і мук. Сліди тортур були настільки явними, що навіть недосвідчена в подібних питаннях Мейрам зрозуміла: останні години їхнього життя були просто жахливими.

Ніби крізь щільний морок до свідомості Мейрам дістався голос імператора. Вона повернулася до брата, дивлячись на те, як рухаються його губи, але сенсу слів вловити не могла. Вона відчайдушно переводила погляд з одного мертвого тіла на інше, доки раптом не побачила знайомі риси обличчя.

Повністю забувши про варту й брата, на негнучких ногах вона підійшла до стовпа і завмерла поруч. Голова мерця звисла донизу — мутними безбарвними очима дивився на світ майстер Махран бен Шарді.

— Я бачу, ти впізнала свого ювеліра, люба сестро, — пролунав до неї голос, сповнений нудотного співчуття. — Поважний майстер теж виявився замішаний у цій мерзенній смуті. Він визнав свою провину і підписав свідчення.

Мейрам раптом відчула, як нутрощі скручує вузлом. Вона не втрималася, опустилася на коліна в дорожній пил і застогнала. А потім її практично вивернуло навиворіт.

Сабір схилився, дбайливо притримав розпущене золоте волосся, щоб те не забруднилося. Не виявивши ні краплі гидливості, дочекався, поки жінку перестало стрясати в конвульсіях. Наказав охороні принести води, змочив тонку хустку, обтер нею бліде обличчя сестри, допоміг підвестися.

— Твоя реакція цілком нормальна. Щоб спокійно дивитися на померлих, потрібна звичка. Нічого, зараз стане легше, — він спробував обійняти її тремтячі плечі, але Мейрам відсахнулася, немов дикий звір.

— Ти, ти...! — видавила вона із себе, задихаючись від люті. Та вчасно замовкла, переводячи оскаженілий погляд з одного охоронця до іншого.

— Не соромся зайвих вух. Домовляй, я дозволяю.

Сабір стояв, трохи схиливши голову до плеча, і насолоджувався її сум'яттям. Лише зараз вона зрозуміла, що йому було приємно скеровувати її почуття й передбачати вчинки, наче це була якась вишукана жорстока гра.

— Ти… Ти чудовисько!

— Так, — легко погодився імператор. — Я чудовисько. І люблячий брат. Якби я вчинив так, як наказує закон, то твоє місце було б на одному з цих стовпів, — він обвів навколишній простір рукою, не відриваючи погляду від сестри. — Думаєш, я не знаю, що за кілька днів до різанини ти зустрічалася з цим зрадником? І раніше, багато разів відвідувала його. Навіщо? Ти, слабка і беззахисна, вижила в Недоре, тоді як Ундес, найрозумніша людина і сильний воїн, загинув. Я не забув, що ти незбагненним чином опинилася в одному храмі зі зрадником Діяром у ніч, коли мене мало не вбили. Збіг це чи злий задум? Що ти робила там, сестро?  Про що і з ким говорила? Що і кому обіцяла?

За два кроки подолавши відстань між ними, ясновельможний вхопив Мейрам і струсонув, немов безвольну ляльку.

— Відповіси мені? Чесно і шляхетно, дивлячись у вічі? — він задихнувся від киплячої люті, а потім притиснув сестру до себе так, що та ледь могла вдихнути. Схилився і прошепотів на вухо: — Треба було вбити мене, крихітко, коли в тебе була можливість. Ти схибила двічі. Спочатку в храмі: могла просто дати мені стекти кров'ю. Другий раз — коли я лежав майже добу під дією снодійного. Але ти не змогла. Боялася забруднити руки. А тепер дивись, дивись! — він зірвався на крик, розвернув Мейрам до себе спиною і, схопивши її за волосся, змусив підняти голову і поглянути в мертві очі. — Ти винна в його смерті так само як і я. У всіх цих смертях. Ти не зробила нічого, щоб врятувати їх. Замість цього ти зберегла життя мені, їх жорстокому вбивці. Тож відповідай мені, Мейрам, хто з нас двох більше чудовисько?

Над дорогою повисла важка тиша. По щоках жінки котилися беззвучні сльози. Вона хотіла відвернутися, хотіла відштовхнути брата, вдарити його, змусити відчути її власний біль, хоч щось виправити… Але було занадто пізно. 

Сабір продовжив, послабивши хватку:

— Що б там не казали, я вмію цінувати й доброту, й відданість. Твоя любов і чистота врятували мені життя, тож я повертаю тобі зроблене добро тут і зараз. Життя в обмін за життя. Ніколи більше я не згадаю про ці події, і бачать Стихії, між нами немає боргів. Але тепер я ставлю тобі умову: вибирай, на чиєму ти боці. Дійсно хочеш залишитися біля трону як моя радниця? Бути моєю правою рукою? Тоді доведи свою вірність. Вирішиш залишитися осторонь — я знайду тобі нового чоловіка і відпущу. Але тоді навіть у думках ти більше не ступиш до палацу. Утім є ще третій варіант. Якщо обереш сторону моїх ворогів, то вдруге милості не чекай: опинишся тут, поживою на радість воронам.

Мейрам лише схлипнула. Їй хотілося опинитися якомога далі від нав'язливого запаху, від ненависного голосу, від мертвих тіл. Забути про все. Не пам'ятати. Не чути. Не відчувати. Не розуміти. Не відповідати.

Вона заплющила очі, відганяючи надії на нездійсненне майбутнє. Непрожите життя десь далеко, у крихітному домі серед тінистої зелені садів. Або спокійну й мирну долю у холоді снігів півночі. Життя де завгодно, аби не поруч із Золотим двором.

А потім вимовила:

— Я обираю тебе, брате. Завжди обирала тебе і так буде до самого кінця, — вона розвернулася, витримала його вимогливий, відчайдушний, повний вогню й ненависті погляд, від якого по шкірі продрав смертельний холод. Але ось ясновельможний моргнув — і злість відступила, залишивши на обличчі чоловіка тільки слід нескінченної втоми.

— От і добре, сестро, — тихо погодився Сабір. Він м'яко провів рукою по її волоссю, кінчиком пальця стер мокрі доріжки сліз на щоках, а потім пригорнув її до себе й залишив на скроні ледь відчутний поцілунок. — Ходімо звідси, більше нас тут нічого не тримає.