Глава 37.1

— Сабір їх відпустив? — ахнула Мейрам.

— Точніше не дістався до них. Того вечора я був у будинку майстра, просив влаштувати нам ще одну зустріч. Коли почалися перші погроми, бен Шарді одразу про все здогадався, а можливо, знав напевно, що його час спливає. Він зрозумів, що якщо люди таємної служби не отримають його голову одразу, то почнуться ретельні обшуки, і тоді не врятується ніхто. Він свідомо залишився вдома і не став тікати, а мені наказав заховати його дружину і дочок. На жаль, далеко піти не вийшло, але нам пощастило: одна із сусідських сімей відкрила ворота і впустила нас у підвал. Вони обіцяли мовчати про те, що трапилося, і дали час, щоб знайти шлях до порятунку. Я залишив жінок там, а сам вибрався на вулицю й помітив тебе. 

— Я хотіла попередити його, та не встигла.

— Не картай себе: він би не змінив рішення. Я намагався наздогнати тебе, але теж не встиг, і у підсумку ми обидва опинилися в храмі. А потім, коли ти пішла разом із вартою, я повернувся в нижнє місто. Чекав, коли відкриють головну браму та пристань. Мені вдалося знайти човен, на якому сім'я бен Шарді покинула Дармсуд наступного ранку.

— Ти відправив їх самих?

— Ні, звісно: з ними один із наших. Хороший воїн, буде їх захищати. Ми домовилися зустрітися в місті вниз за течією, називається Кімша. Але що робити далі, ще не вирішили.

— Я можу допомогти, — стрепенулася Мейрам. — У тебе знайдеться папір, чорнила і перо? — Малкон вказав на стіл у кутку, і жінка квапливо взялася писати ідеально-рівні рядки. — Нехай родина бен Шарді сховається у володіннях мого покійного чоловіка. Ось лист для управителя. Звісно, імена я впишу інші, але це не важливо: він знає мою руку й підпис, тому не буде перепитувати. Їх приймуть і облаштують, знайдуть житло і роботу. Ніхто не стане там їх шукати.

Малкон ледь помітно посміхнувся.

— Ось бачиш: ти не така вже й погана людина. І можеш зробити ще багато хорошого.

— Це лише піщинка в пустелі. Коли доберешся до них, передай, що мені дуже-дуже шкода.

— Скажи їм сама. Вирушаємо разом, сьогодні ж.

— Я не можу, Малконе. За мною точно вишлють погоню, і тоді загинемо всі.

— Я вмію плутати сліди.

— І куди ми вирушимо потім?

— Куди хочеш. Можемо повернутися на мою батьківщину, а якщо ні, то загубимося на краю світу.

Мейрам здивовано підняла брови, але північанин говорив абсолютно серйозно.

— Ти забув, що пов'язаний обов'язком служіння вашому герцогу, — вона встала, ніжно торкнулася обличчя чоловіка, провела тонкими пальцями по його щоці, трохи шорсткій та грубій. — Ти маєш переказати йому все, про що ми дізналися: про накопичення магії, демона, якусь браму. Він має зрозуміти, що це означає.

— Так, звісно, але впевнений, що герцог відпустить мене, якщо я попрошу, — Малкон теж підвівся й застиг так близько, що в неї в голові запаморочилося. — Ми поїдемо на північ зовсім ненадовго, а потім вирушимо туди, де ніхто навіть не чув про імперію.

— Звучить занадто красиво, щоб бути правдою.

— Ти мені не віриш?

— Ти був у храмі та все бачив. Моє майбутнє вже вирішено.

— Демони прийдуть за тобою?

— Одного разу — так. Зараз або через кілька років, але це неминуче.

— Я не віддам їм тебе.

— Вони не стануть питати нічийого дозволу.

— Тим більше не можна втрачати дорогоцінний час. Зараз ми живі — і це найголовніше. Ми щось обов’язково вигадаємо.

— Ти такий наївний, — вона дозволила пальцям перебрати його коротке волосся. — От тільки за все треба платити, Малконе. І мені в тому числі.

Їй хотілося сказати ще так багато! Що найбільше на світі вона вдячна йому за щирий порив, прагнення врятувати, допомогти й захистити. За швидкоплинне відчуття безпеки й тепла. За тверду віру в те, що все ще може закінчитися добре. За те, що він не засуджує, хоча й знає про неї те, чим ніхто б не пишався. 

Але вона не стала. Зрозуміла, що такі слова скують їх надійніше за залізні ланцюги, і зрештою — погублять. Мейрам відступила від завмерлого воїна, підійшла до дверей, узялася за ручку, і обернувшись, тихо сказала:

— Їдь з міста і не повертайся, Малконе. Живи. Нехай хоч один із нас отримає свою частку щастя.

Вона вийшла за поріг, спустилася сходами донизу, зробила крок на вулицю, притулилася до стіни спиною і ледь не розплакалася. 

Треба було відшукати в собі сили просто піти. Не думати про те, як відчайдушно хотілося залишитися біля нього. Відкинути пережиті поразки, довірити себе комусь, хто не знає страху. Зануритися в спокій, який багато щасливчиків наївно вважають буденністю. Щоб хоч на день забути про нескінченну порожнечу й приреченість, і, можливо, розділити палке бажання взяти від життя усе з тим, до кого потягнулося серце. 

Мейрам зробила боязкий крок уперед, потім ще один. Завмерла.

А потім стрімко розвернулася і кинулася назад.

Вони зіштовхнулися на середині хитких сходів, важко дихаючи, не говорячи більше ні слова. Він підхопив її на руки й притиснув до грудей з якоюсь несамовитою жагою. Відніс до кімнати, поставив на підлогу дбайливо, немов вона була зроблена з тонкого скла, а не з плоті й крові. Обережно зняв з її голови темну хустку, звільняючи каскад золотих локонів. Провів пальцями по сивому пасму біля скроні, насупився. На обличчі його промайнула тінь провини.

Вона притиснулася до нього, розчиняючись у дбайливих дотиках й передчутті чогось дивного, незнайомого, лякаюче бажаного. Можливо, пережите зіграло з нею злий жарт, але весь світ раптово став яскравішим, почуття — гострішими, а чоловік поруч — бажанішим за саме життя.

Ніхто раніше не ставився до неї з такою ніжністю, турботою і захопленням. Жодного разу до цього вона не відчувала, як шкіра палає вогнем під чиїмось поглядом. Жодного разу ще не хотіла дарувати й отримувати несамовиті поцілунки й зухвалі ласки. Розчинитися в комусь без залишку, віддати всю себе, дозволити випити до дна, повністю, до останньої краплі.