Глава 37. Ми поїдемо на північ

На місці оповитого трояндами будинку залишилися тільки кам'яні стіни. Дах прогорів і звалився всередину, віконниці валялися зірваними, замість воріт зяяла діра, окантована погнутими кованими петлями та парою дивом уцілілих дощок. Доглянуті квіткові клумби витоптали ноги у важких чоботях, стайня стояла осиротіла і порожня, навіть льох був обвалений — чи то випадково, чи то зі зла. Від колишнього затишку не залишилося ні сліду.

Мейрам, одягнена в непримітну стару сукню, з обличчям, прикритим за пустельним звичаєм по самісінькі очі, лише мигцем глянула на колишнє житло Махрана бен Шарді. Затримуватися тут або розпитувати сусідів вона побоялася, щоб не видати себе необережним словом. Та й про що говорити? Тіло майстра вона бачила на власні очі. Хотілося б знати, чи вціліли дочки та дружина ювеліра, але, на жаль, шукати свідків нічних подій було надто небезпечно.

Жінка попленталася до виходу з провулка, туди, де блищали під сонцем ошатні вітрини. З дня погромів не минуло ще й тижня, а жителі столиці вже повернулися до колишньої метушні й старанно вдавали, що нічого не сталося. Засуджувати їх за це Мейрам не могла. Зрештою кому яке діло до горя, що пройшло повз? Але в її душі немов згас один із безлічі вогнів, залишивши по собі попелясто-сіру випалену пляму втрати.

Мейрам бездумно повернула на широку дорогу, коли раптом помітила краєм зору смутно знайому постать. Придивилася — і мало не спіткнулася. Чоловік без сумніву впізнав її, хоча знаку не подав. Нарочито повільно він пройшов перед вітринами крамничок, а потім, ніби звичайний покупець, що не наважився на покупку, рушив геть.

Вона пішла слідом, намагаючись не наближатися до нього занадто сильно, але й не випустити з поля зору. Незабаром вони звернули вниз до річки й заглибилися у переплетіння кривих вулиць. Пройшли пташиний ринок, де кудкудакання, крякання і щебет заглушали все, крім криків настирливих торговців. Проштовхалися крізь ряди з прянощами, обійшли краєм лавки з сирим м'ясом. Людей тут було дуже багато, і Мейрам від душі сподівалася, що надто допитливі спостерігачі, якщо вони є, загублять її в натовпі.

Нарешті базар скінчився, і вони вдвох звернули у вузький брудний провулок. Під ногами щось хлюпало, і жінка поспішила затиснути ніс, щоб не вдихати гидотний запах помиїв. Спина чоловіка маячила за два десятки кроків попереду. Ось він звернув за ріг, і Мейрам поквапилася за ним, аби не загубитися в цих лабіринтах. Утім він зачекав, відтягнув її трохи вбік, міцно притиснув до стіни, прикриваючи своїм тілом. І обережно виглянув назад, немов перевіряв, чи немає за ними погоні.

Серце Мейрам калатало часто-часто: від страху, радості та ще чогось дуже неясного й поки що незрозумілого.

— Нікого, — видихнув нарешті Малкон. — За мною.

Подальшу дорогу вона не запам'ятала через хвилювання. Отямилася лише, коли Малкон заштовхнув її у вузькі дерев'яні двері й майже силою підняв кривими сходами на другий поверх. Тут розташовувалася всього дві кімнати, в одну з них вони й увійшли. Вікна були забрані щільною решіткою, яка дробила сонячне світло на крихітні ромби. Малкон зачинив за собою двері й обернувся, роздивляючись свою супутницю якимось жадібним, тривожним поглядом. Вона стягнула тканину з обличчя, хоча й знала, що виглядає блідою тінню з почервонілими повіками, а зовсім не красунею, якою він звик її бачити.

— Ти живий, — озвучила вона очевидне, але таке важливе для неї. — Я так боялася, що ти не виберешся звідти.

Малкон здригнувся, почувши настільки вільне звернення. Мейрам і сама здивувалася, як несподівано приємно було сказати це «ти». Схоже, дихання смерті змусило її непомітно подолати ту прірву, що розділяла безрідного чужинця та сестру ясновельможного імператора.

— Щастя, що ти вціліла, — відповів він хрипко. — Коли я побачив тіла за воротами, ледь з глузду не з'їхав. Пройшов повз них щонайменше тричі, боявся, що знайду тебе на одному з тих стовпів, як старого бен Шарді. Потім хотів пробратися до палацу, але не придумав, як. Та ти жива — і я не знаю, кому дякувати за це диво, хіба що старому ювеліру: він не видав ані мене, ані тебе.

— Ти правий в усьому, — Мейрам криво посміхнулася й опустилася на жорстку лежанку біля стіни. — Я мала опинитися на дорозі мерців... Я мала врятувати хоча б когось, а замість цього тільки зуміла виторгувати життя собі.

Обличчя її спотворилося гримасою відрази.

— Я огидна сама собі, Малконе. Негідна того, щоб хтось ризикував заради мене. Твій герцог переоцінив мене. Дав мені шанс, який я не виправдала. Учора я присягнулася братові у вірності, хоча знала, що порушу присягу. Я збрехала заради того, щоб прожити ще хоч день чи два. Я бридка. Мерзенна. Я й зараз малодушно радію, що ти досі в місті. Що я можу поговорити з тобою, розповісти правду, полегшити свою совість... І не думаю про небезпеку, яка тобі загрожує. Ти не мав повертатися.

— Ти просила відшукати тебе. Ким би я був, якби кинув тебе саму?

— Розумною людиною.

— Боягузом.

— Але у Дармсуді смертельно небезпечно. Особливо тепер. Ти загинеш.

— А ти? — він гірко посміхнувся, раптово опустився на підлогу просто біля її ніг і взяв її руку у свої. — Ми обидва винні однаковою мірою. Мені шкода, що я не вмовив тебе виїхати відразу ж. І шкода, що не встиг врятувати майстра бен Шарді.

— Його дівчатка, — Мейрам нерухомо втупилася в зачинене вікно, наче бачила крізь решітку тіні минулого. — У нього були дві прекрасні доньки. Що з ними зробили ці звірі, боюся навіть подумати.

Малкон трохи відсторонився і здивовано підняв брови.

— Зачекай, так ти нічого не знаєш?

— Чого саме?

— Сім'я майстра в безпеці.