Глава 35.1

Звісно, відповіді вона не почула. Йорунн потерла чоло, намагаючись зібрати думки докупи й позбавитися мороку й сонної втоми. Вдалося погано: власні слова звучали ледь чутно, їх сенс вислизав й здавався неважливим. У спогадах крутилася лише одна фраза: живим не місце на мосту-між-світами. Хто б не затіяв ці дивні ігри, навряд чи він був другом для Йорунн.

«Треба спуститися, — вона повільно пішла в бік пустки. — І розібратися, що тут відбувається.»

Однак земля остаточно втратила барви, край обрію закрутився, немов аркуш паперу, кинутий у камін, а потім по всьому, чого торкався погляд, почали розповзатися нерівні чорні плями з помаранчевою окантовкою. Йорунн навіть злякатися добряче не встигла, як увесь навколишній світ згорів і розсипався на порох, і вона знову опинилася у суцільній темряві.

Хтось торкнувся її плеча і дівчина з криком відсахнулася.

— Тихо, це я, — пролунав знайомий голос, і Йорунн полегшено зітхнула. Хальвард був поруч, а отже, боротися з чимось невідомим не доведеться. — Ти довго. Я почав хвилюватися.

— Добре, що ви самі до мене підійшли. Я гадала, що впаду раніше, ніж перетну ту пустку й дістануся до вас.

— Підійшов?

— Ну, до пагорба, чи що воно там було.

— Хм.

Його тон змусив Йорунн відчути себе незатишно.

— Я ж бачила вас. Тобто, гадаю, що вас. В лісі та на згарищі.

— Я не йшов за тобою, тільки активував зв’язок, — в темряві м’яко засвітився його браслет і тонка нитка, що тягнулася до її руки. Абсолютний морок почав повільно розвіюватися, повільно окреслюючи силует мага. — А потім притяг до себе крізь поверхневі ілюзії мосту. Вважай, відшукав в лісі з трьох дерев.

— Он воно як, — вона розгублено обернулася, ніби очікувала побачити когось за спиною. — То та людина… істота… це марення?

— Впевнена, що це була людина, а не демон?

— Абсолютно. Він не хотів заподіяти мені зла. Навпаки, штурхнув, аби я остаточно не заснула у видінні. Можливо, це якась ваша проєкція, викривлена мостом? Коли мене поранило минулого разу відбувалося приблизно те саме.

— Можливо. — Прозвучало зовсім невпевнено та якось задумливо. — Чесно кажучи, я не знаю, як відчувається пошук. Ніхто й ніколи не шукав мене, а теоретичних знань щодо потойбіччя взяти ніде. То як, продовжуємо шлях разом?  

— Звісно.

Подальша дорога нагадала Йорунн відчайдушні перегони. Навколо з лякаючою швидкістю проносилися змазані тіні та яскраві плями інших світів. Хальвард точно знав, як і що треба робити, тому часу на дорогу вони витратили втричі менше, ніж Йорунн до того. 

— Не намагайся цього повторити поки що, — він ніби вгадав напрям її думок. — Ми зараз на значно глибших рівнях, ніж ти можеш уявити. 

— Пройшли короткою дорогою?

— Щось на кшталт того. Минулого разу я поставив тут свою мітку, такий собі маяк. Без нього ми б годинами блукали по лабіринтах. Дивись уважно.

Вони опинилися посеред величезного простору, що здався Йорунн смутно знайомим. Височезні колони, які й втрьох було не обійняти, підтримували стрілчасті склепіння заввишки, ніж дозорні вежі в Недоре. Очі трохи звикли до напівтемряви, й вона побачила другий ряд колон, що охоплював перший широким колом. Позаду виднілися стіни, в яких вгадувалися високі арки проходів та глибокі ніші. 

Раптово її осяяла здогадка: так міг би виглядати тіньовий храм, якби майстер, що його будував, намагався створити щось величніше за самі гори.

— Де ми? — ошелешено перепитала вона.

— Пам’ятаєш слова Ірдріш: «Увійди в істинний храм темряви, той, що відкидає своє слабке відображення на землі Недоре»? Місце, де магія врівноважує саму себе. Гадаю, це він і є.

— Чому?

— Подивись сама.

Вони пройшли повз кілька колон і зупинилися біля однієї з них. Поверхня її була прикрашена зображеннями людей і невідомих істот, інколи Йорунн помічала рядки загострених символів, що, можливо, належали до якоїсь давньої мови. 

Вона торкнулася пальцем малюнків, виділяючи окремі фігури, сцени, й навіть цілі сюжети. Тут було зображено бої й зведення храмів, креслення магічних структур та створення артефактів. А потім дівчина вражено завмерла, впізнавши одну з намальованих фігур: крилату й людиноподібну. 

— Що це? — заворожено запитала вона, намагаючись відвести погляд від малюнка.

— Передбачення, — тихо відповів Хальвард. — Тут накреслені історії видатних носіїв темряви. Дехто з нашого світу, дехто ні, — його пальці провели по силуету з крилами на поверхні каменю.

— І хто їх записав?

— Гадки не маю. Можливо, сама магія або хтось із найдавніших наших пращурів? Тут є Гайя Роалд і деякі інші маги, про яких я лише читав, — він вказав на верхній ряд. Але ти не побачила головного, ось тут.

Йорунн слухняно посунулася праворуч, вдивилася в малюнки й тихенько охнула. 

В камені було викарбовано величезне коло в вихорах полум’я. Хальвард застиг з одного боку, а з іншого завмерла ще одна людина. На перший погляд, здавалося, що то стрункий юнак із коротким волоссям, але його ноги охоплювали кільця величезного змієподібного створіння, вкритого лускою. Обидві людські фігури торкалися руками країв кола, ніби намагалися відкотити його у протилежні сторони. Ось тільки за спиною Хальварда вирували хижі тіні, а Йорунн стояла сама-самісінька.

— Це якась помилка. Це не можемо бути ми із вами. Це якісь інші люди й інші часи, я впевнена.

— Справжній образ ніколи не повторюється. 

— Тоді що це має значити?

— Ірдріш назвала мене тим, хто відчиняє й зачиняє браму. Ти припустила, що демони шукають шлях до нашого світу. Гадаю, це, — його пальці обвели край кола, —  і є ключовий момент, який пов’яже усіх нас й змусить прийняти якесь рішення.

— Тоді чому ми із вами стоїмо по різні сторони? — вона насупилася й повернулася до нього. — Хіба ми не маємо бути на одному боці?

— Маємо. І бачать боги, я б і сам хотів знати відповідь на це питання. — Він відступив, не відриваючи погляду від зображення. Потім обернувся до неї: — Тепер ти знаєш усе, що мусиш. Нам час повертатися.