Глава 35. Передбачення

Йорунн падала в темряву, бездонну, немов нічне небо. Тільки в небі завжди знайдуться зірки, хмари або місяць, а в цій темряві не було нічого, крім ревучого вітру. Втім падіння припинилося дуже швидко. На диво, вона не вдарилася об каміння на дні прірви, не здійнялася вгору, наче птах, навіть не завмерла на місці, як легка осіння павутинка. Просто раптово виявила, що стоїть навколішках посеред порожнього кам'янистому майданчику. Земля під ногами була сірою, вкритою великими тріщинами, позбавлена води, рослин і життя. Місцями із сухого ґрунту стирчали скелясті уламки, схожі на кігті давно загиблих істот. Над цим похмурим пейзажем світилося багряно-бузкове небо, по якому мчали низькі рвані хмари.

— Ну, привіт. Давно не бачилися! Не сказати, щоб я особливо скучала, та, схоже, ти не такий вже й страшний, правда?

Вона підвелася й обтрусилася від пилу. Озирнулася: Хальварда видно не було. Дівчина трохи розчаровано закусила губи. Він попередив, що увійти на міст разом не вдасться, і доведеться відшукати одне одного перш ніж рушити далі, але все одно відчуття самотності бентежило й викликало неприємні спогади.

Йорунн обвела обрій уважним поглядом, намагаючись знайти щось, що не вписувалося б в монотонний пейзаж. Найбільше під цей опис підходив чималий уламок скелі, що немов ніс загиблого корабля височів над рівниною метрах в п'ятисот від неї. Дівчина могла б заприсягтися, що хвилину тому там була лише рівна розтріскана поверхня.

Йорунн застебнула коротку куртку до самого верху і, подумки лаючи навколишній холод, пішла до уламка. Через кілька десятків кроків вона зупинилася. Сірий велетень суттєво віддалився, замість того, щоб наблизитися. Її власних слідів позаду не було видно, а ось попереду в пилу намітилися відбитки ніг. Йорунн гмикнула: 

— Он ти як? Добре, пограємося у схованки, якщо ти так наполягаєш.

На мить прикривши очі, вона стрімголов кинулася назад і несподівано влетіла усім тілом у скелю: звісно ж, підступний «ніс корабля» опинився прямо перед нею. Придушивши задоволену посмішку, вона пішла вздовж сірого боку, злегка торкаючись його рукою, розшукуючи сходинки або тріщини. Скоро перед нею відкрився широкий пролом, з якого потягнуло свіжим повітрям, запахом трав і дощу. Не вагаючись Йорунн зробила крок уперед.

Тепер вона опинилася по коліно в травах, а над нею йшли в небо велетенські гладкі стовбури дерев, чиї крони губилися в висоті. Згори долинало ляскання крил: серед гілок літали великі строкаті птахи з довгим зеленим пір'ям у хвостах. Вони голосно кричали хриплими голосами й, незграбно повертаючи в повітрі, ховалися в густому листі. Йшов теплий дощик, його ласкаві краплі миттєво промочили волосся, та після сухого холодного повітря багряної пустки це було навіть приємно.

Степовичка придивилася й побачила просто під ногами стежку, зарослу по краях блідо-блакитними квітами, та попрямувала по ній, але невдовзі та загубилася в острівцях квітів. Земля перетворилася на велике неглибоке озеро, води якого було майже не видно під травами. Дівчина не встигла зупинитися і зробила крок у воду. Озерна гладь сколихнулась, кола, народжені необережною людиною, побігли на всі боки, піднімаючи й опускаючи трав'янистий покрив.

— Ах ти ж!

Йорунн вийшла назад на берег і побрела вздовж краю води, сподіваючись знайти щось, що вказало б їй шлях. Однак ліс був порожній, якщо не брати до уваги птахів. Ніяких ознак того, що Хальвард теж знаходиться десь тут не було, а дорога і не думала з'являтися. У повітрі розливався аромат трав і квітів, сонце гріло крізь густе листя, від води підіймалася пара.

Через пів години Йорунн зрозуміла, що їй спекотно, вона втомилася і дуже хоче перепочити. Вона сіла на гладкий корінь велетенського дерева та заплющила очі. Голова паморочилася, легені вимагали припливу свіжого повітря, її нестримно хилило в сон. «Усього хвилину, одну хвилину, і я піду далі», — ліниво подумала вона і навіть сама здивувалася тому, як спокійно стало на душі від цього рішення. Краєм вуха дівчина ще розрізняла плескіт води та віддалений шурхіт крил, але млість скувала тіло остаточно затягуючи в безодню сну.

Чужа увага штовхнула в спину різко й несподівано: за нею спостерігали. Йорунн зіслизнула з кореня дерева і з'їхала обличчям у воду. У ніс одразу ж ударив запах мулу, руки торкнулася чогось липкого й огидного. Дівчина спробувала намацати опору, але в’язка придонна мулька потягнула її глибше.

Йорунн відчайдушно скрикнула й неймовірним зусиллям рвонула назад. Озеро зникло. Вона стояла навкарачки посеред невеликої калюжі липкого бруду. Ліс із квітами й птахами розтанув, як і відчуття сторонньої присутності. Тепер навколо тягнулися тільки голі почорнілі від вогню стовбури дерев. Ні птахів, ні тварин, лише вона й згарище.

З жахом степовичка підхопилася і стала витирати руки об усе ще вологу куртку, проте буро-чорний бруд прилип до долонь намертво. Зрештою, Йорунн зрозуміла всю безглуздість цієї витівки та зупинилася. Озирнулася, помітила праворуч якийсь пагорб, що височів над рештою простору, і рішуче пішла туди, старанно оминаючи калюжі. Пагорб виявився сухим і голим, на ньому ще виднілися окремі живі рослини, але було зрозуміло, що лишилося їм недовго. Краєвид з вершини пагорба відкрився похмурий: далі лежала тільки пустка.

Йорунн хотіла пошукати ще один перехід, але раптом її увагу привернув людський силует посеред рівнини. Чоловік. Невиразно знайомий, високий, одягнутий у тонку брудну сорочку й такі самі штани. Обличчя вона розібрати не змогла, немов воно було закрите сірим пологом. Але відчуття чужого погляду — того самого, що зіштовхнув її у воду, — не впізнати було неможливо.

Дівчина чітко відчула темряву, що наповнювала незнайомця, чула її тихий шепіт, настирливий, але позбавлений загрози. Чомусь ця магія відчувалася як щось звичне, хоча й забуте. Як те, що намагається видертися з глибин пам'яті, та не може.

— Хальварде, це ви?