Глава 34. Одна ніч на роздуми

Ця ніч виявилася для Мейрам найдовшою і найстрашнішою за все життя. Минула змова сталася багато років тому, коли юна жінка ще жила в маєтку чоловіка. Того разу вона не бачила пожеж. Не йшла вулицями в супроводі десятків воїнів, на одязі яких запеклася чужа кров. Не відводила погляд від вибитих дверей і вікон, не вдихала їдкого запаху диму і відчаю.

Палац лихоманило. У коридорах раз у раз з'являлися вартові, лунали уривчасті команди, хтось доповідав, хтось вислуховував, метушилися посильні, слуги перелякано тулилися по кутках.

Усе це пройшло повз Мейрам, зачепивши увагу лише на мить. Набагато важливішим був стан імператора, і жінка нервово ходила кімнатою в очікуванні вердикту придворного лікаря. Поважний майстер Шейба бен Хайрі тим часом повністю зосередився на лікуванні. За його наказами всі сторонні залишили покої, лише слуги постійно приносили чисті бинти, гарячу воду, трав'яні відвари й моторошного вигляду інструменти.

Крові було багато. Дуже багато. Лікар зберігав наполегливе мовчання. Мейрам зрештою не витримала, налила собі повний келих міцного вина, що стояло на столику в кутку кімнати. Випила його в три ковтки, закашлялася, скривилася. Стало трохи краще, неприємна слабкість відступила, руки більше не тремтіли, але думки затягнуло каламутною пеленою. «Я занадто втомилася, — мляво подумала вона, опускаючись у крісло, — треба перепочити». Вона заплющила очі та непомітно для себе занурилася в тривожний сон.

Прокинулася вона від того, що хтось обережно торкнувся її руки. Лікар бен Хайрі виглядав втомленим, але спокійним. Мейрам рвучко схопилася і кинулася до брата. Той лежав на ліжку абсолютно нерухомо, блідий, як шовк простирадла, вкритий ковдрою майже по саме підборіддя. У кімнаті більше нікого не було. Слуги вже навели абсолютний порядок, забрали закривавлені простирадла і тази з водою огидно-червоного кольору, прибрали зіпсований одяг й навіть замінили килим біля ліжка ясновельможного. 

— Він житиме, — упевнено пообіцяв лікар. — Я витягнув із ран сім великих осколків, і кілька дрібних. Як я розумію, це була не просто сталь?

— Крижані леза. Прощальний подарунок верховного жерця, — пояснила Мейрам, спостерігаючи, як злегка підійматися й опускається ковдра на грудях імператора. Про кігті демона вона вирішила промовчати.

— Що ж, нам пощастило, що пробити захист змогли не усюди. Трохи вище — й пошкодило б легені, серце та горло. Ясновельможний втратив багато крові, але тепер, коли рани зашиті, я думаю, його вогонь впорається з ушкодженнями сам.

— Він такий нерухомий.

— Це нормально, я дав йому снодійне. Зараз він не відчуває болю і просто спить. Вдень має прокинутися. А зараз я хотів би оглянути вас.

— Мене? Зі мною все гаразд, — Мейрам розгубилася. — Я не постраждала..

— У вас зіниці розширені й руки тремтять. Уві сні ви плакали та навіть, здається, кричали. Крім того, погляньте на себе у дзеркало.

Мейрам слухняно підійшла до гладкої срібної поверхні та вдивилася у відображення. Під очима лежали темні тіні, шкіра виглядала неприродно блідою, на лобі блищали краплини поту. А від правої скроні на всю довжину волосся тягнулося абсолютно сиве пасмо.

— Не питатиму, що сталося, — тихо додав лікар. — Я не дурний і не сліпий, бачу, що коїться в місті, здогадуюся, що могло відбутися в храмі. Це не моя справа, і прошу нічого мені не розповідати. Але як лікар я маю подбати й про вас теж.

Мейрам повернулася в крісло, слухняно випила все, що подав їй старий, дала розтерти руки й ноги якоюсь терпкою рідиною, від якої шкіру наче сотнею голок вкололо. Але йти з кімнати брата, щоб відпочити, категорично відмовилася. Лікар наполягати не став, і відкланявся, пообіцявши повернутися вранці.

Тонкий місяць у вікні плавно скочувався до обрію, ніч перетнула середину, а Мейрам бінт Латіф бен Шихаб ал-Хафс застигла, боячись зімкнути очі.

Сабір мирно спав. Слабкий. Беззахисний. Усього за два кроки від неї.

Мейрам думала.

У кімнаті було тихо й порожньо. Їх залишилося тільки двоє. Він навіть не відчує, якщо вона вирішить все закінчити. Він не дізнається. Він спить. І він більше не прокинеться.

Мейрам дивилася.

Дивилася на те, як трохи роздуваються ніздрі Сабіра, вбираючи черговий ковток повітря. Як плавно погойдуються завіси на відчинених вікнах. Як грає нерівне світло світильників на золотій в'язі, що прикрашає піхви кинджала ясновельможного.

Мейрам злилася.

На слуг, які прибрали закривавлений одяг, але не посміли доторкнутися до зброї ясновельможного. На вартових за дверима, що так необережно залишили брата і сестру в кімнаті наодинці. На голову таємної служби, що не здогадався відрядити сюди свого спостерігача. На те, що в неї з'явилася можливість обирати.

Мейрам вирішувала.

Один точний рух — і цей кошмар закінчиться. Не тільки для неї, а й для всіх. Ніхто не зупинить її. Ніхто не завадить. Просто не встигне завадити, бо вона надто близько. Це — єдиний шанс. Іншого може й не бути.

Мейрам сподівалася.

Сподівалася, що якщо зробити все швидко, то вона встигне вислизнути з палацу під покровом ночі. Встигне знайти Малкона, покинути Дармсуд разом із ним, або сховатися в нескінченних надрах нижнього міста. У неї є гроші, багато грошей. Вона купить за золото і мовчання, і допомогу. Утім, якщо імператор буде мертвий, навряд чи її шукатимуть надто вже ретельно.

Мейрам боялася.

Боялася не знайти в собі сил. Відступити. Зупинитися в останній момент. Не встигнути до світанку. І також боялася того, що треба було зробити. Бо дивитися, як убивають інші, зовсім не те саме, що забрати життя своєю рукою.

Коли жінка встала і простягнула руку до зброї, охоронні закляття навколо неї навіть не ворухнулися.

Коли важке руків'я лягло в долоню, ніхто з вірних слуг імператора не увірвався в кімнату, аби захистити повелителя.

Коли зробила два кроки, наближаючись до ліжка пораненого, не гримнув грім, не розверзлися небеса, не здригнулася земля, і навіть полум'я свічок не схилилося під поривом вітру.