Глава 32. Допит

Двері камери відчинилися з протяжним скрипом, пропускаючи всередину похмурого приміщення невисоку фігуру.

— Залиште нас, — м'яко прошелестів невиразний голос. — Упевнений, поважний майстер бен Шарді не заподіє шкоди ні мені, ні собі, адже так? Ми просто поговоримо.

Двоє дізнавачів, що стояли по обидва боки від бранця, вклонилися й вийшли геть. Побитий, згорблений та жалюгідний старий тихо схлипнув і провів своїх катів переляканим поглядом. Голосно клацнув замок, ледь чутно дзенькнув довгий ланцюг кайданів. Ювелір підвівся із підлоги, витер розбите обличчя краєм рукава і завмер, не сміючи підвести очей на несподіваного рятівника. Той оглянув ювеліра зі щирим співчуттям, потім злегка прицмокнув язиком.

— Як грубо з вами обійшлися, ще й без нагальної потреби. До чого така жорстокість? Ну-ну, не плачте, майстре, впевнений, найгірше вже позаду.

Відвідувач вийняв з-за коміра дорогого халата шовкову хустинку і простягнув її бранцеві. Ювелір бездумно втупився на білий клапоть, обшитий по краю тонким мереживом, ніби не розумів, чого від нього чекають.

— Промокніть обличчя, майстре, — пояснив гість, посміхаючись одними губами.

Тремтяча рука прийняла подачку. Гість продовжив:

— Мушу визнати, що не очікував цієї зустрічі. Упевнений, що сталася якась прикра помилка, але ми можемо все виправити, правда? Зараз я поставлю вам кілька запитань, ви мені відповісте. Чесно і щиро, адже вам нема чого приховувати. Я вислухаю, запишу кожне слово і ваші муки одразу закінчаться. Це не займе багато часу. Було б добре відпустити вас просто зараз, та, на жаль, порядок є порядок, — він розвів руками, наче перепрошував. 

Старий схлипнув і кілька разів кивнув.

— Хто ви, пане? Як мені звертатися до вас? — голос його тремтів.

— О, я не представився, як ніяково і неввічливо. Мене звати Сіф Йонна, вибачте мені цю прикру помилку, майстре.

— Пане Йонна! Я — чесна людина, ніколи не переступав закон, це якась жахлива помилка. Усе це...

— Звичайно-звичайно, — квапливо кивнув Сіф. — І ми зараз у всьому розберемося. Сядьте, — вказав він рукою на довгу лавку біля стіни. 

Видно було, що рухатися ювеліру боляче: давалися взнаки побої та стареча слабкість. Але щойно майстер бен Шарді вмостився на край сидіння, пан Йонна додав:

— Не туди. Ближче до мене.

Бен Шарді розгублено моргнув, але сперечатися не наважився. Встав, пересунувся ближче.

— Досить, — ласкавий голос обволікав з усіх боків. — А тепер скажіть мені, майстре бен Шарді, ви ж не тільки продаєте, а й купуєте дорогоцінне каміння та прикраси? Вмієте обробляти й переробляти те, що втратило ціну?

— Так, звісно.

— Так, пане Йонно. І з подробицями, люб’язний. Не змушуйте витягувати з вас кожне слово.

— Так, пане Йонно, — слухняно повторив майстер. — Я можу ограновувати сирий матеріал або додавати оправу до готового каменю. Чистити, ремонтувати, виготовляти… Все, що завгодно. Але нащо вам це?

— Запитання ставлю я, — грубо обірвав його Сіф, і додав, навмисно опускаючи ввічливе звернення: — Ти мовчиш, слухаєш і відповідаєш швидко та у деталях. Це зрозуміло?

— Так. Тобто...

— Не чую. Голосніше!

— Так, пане Йонно, — видавив із себе старий.

— Ось і чудово. Вибачте мою різкість, майстре. Був складний день, та й ніч буде ще довшою, — Сіф виглядав по-справжньому засмученим. — Але повернемося до справи. Вам доводилося купувати дуже дорогі й старовинні коштовні вироби?

— Так... пане Йонно, — після недовгої паузи відгукнувся бранець.

— У тому числі у шляхетних панів?

— Нащадки аристократичних родин часто втрачають родинне надбання. Хтось грає і має сплачувати борги, інші витрачають кошти на вино чи жінок…  Але ви, мабуть, добре знаєте, як це буває.

Сіф усміхнувся краєм губ.

— Не з власного досвіду. Мої батьки були, найімовірніше, біднішими за міських щурів, бо викинули мене на вулицю одразу після появи на світ. Я ріс голодранцем у найтемніших закутках Дармсуда. Усе, що я маю, далося мені потом, кров'ю і тяжкою працею. Можливо, якби я мав хоч одну дрібну золоту каблучку, то знав би, як це. Та в мене ніколи її не було. 

— Вибачте, пане, не хотів вас образити.

— Ви й не образили, майстре, — легко знизав плечима Сіф. — Але мова не про мене. Ви — знаменитий ювелір, частий гість у багатьох будинках, ви виконували замовлення прекрасної леді Мейрам, сестри нашого імператора. Упевнений, ви знаєте клієнтів з аристократії в обличчя, навіть якщо вони називалися фальшивими іменами. Були серед них Леонард Борре й Умар бен Діліш?

Ювелір зблід, точніше посірів, і якось разом знітився, ніби з нього вийняли стрижень, що давав внутрішню опору.

— Так.

— Повтори.

— Так, пане Йонно, — прошепотів одними губами старий.

— Ти знав, на що будуть витрачені гроші, коли викуповував у них коштовності?

— Ні, мій пане, — бен Шарді опустився на коліна й простягнув руки, наче у молитві. — Будь ласка, повірте мені: я лише робив свою роботу, нічого більше. Мені невідомо ні про причини, через які ці знатні пани вирішили розлучитися зі своїм родинним надбанням, ні те, на що вони витратили отримані гроші.