Глава 31.3

Тим часом силует ущільнився настільки, що набув ваги. Мармур під його ногами пішов дрібними тріщинами. Демон зробив крок уперед і його гострий кіготь торкнувся підборіддя імператора, змушуючи того підняти голову. Мутний від болю погляд Сабіра зустрівся з жаристими вуглинками очей істоти.

— Ти розчарував мене, — голос демона наповнився шиплячими нотками, немов заговорила величезна змія. — Так без-здарно і нез-зграбно... Ти обіцяв відкрити браму, а натомість влаштував ігри з цією людиною. Не сперечаюся, розважилися ви добре, але така безглузда втрата сили була неприпустимою. Він міг би нагодувати не одну душу, а тепер він холодний та нікчемний. І що далі?

У Сабіра вистачило сил відштовхнути лапу демона.

— Я зробив, що міг, — виплюнув він зло. — Ми майже закінчили, варто було лише дістатися степу… А от де були ви? Ваш обов’язок — зупиняти моїх ворогів, аби я не мусив відволікатися на дрібниці!

— Ми? Та нас не цікавлять ваші дрібні чвари, — розреготався демон. — І не я клявся тобі у вірності. Ти жадав корони — ти її отримав, як нею розпоряджатися — думай сам, смертний. Веселися, багатій, плоди байстрюків, грайся в інтриги, але не забувай про свій обов'язок, — долоня істоти лагідно торкнулася щоки Сабіра, гострий кіготь завмер небезпечно близько до горла.

— Прибери лапу, падлюко, — змучено видихнув імператор.

— Не подобається? А так краще? — демон провів рукою вниз, різко витяг один з уламків й встромив кіготь у свіжу рану. Сабір завив і уткнувся обличчям у підлогу. Рогатий випростався і злизнув кров довгим язиком, блаженно заплющивши очі. — Яка солона і солодка водночас! Скільки ж в ній сили!

Раптово демон завмер, насторожено принюхався, озирнувся на всі боки й здивовано перепитав:

— Чому одразу не попередив, що запросив гостей на нашу скромну зустріч? Ах, цей аромат! Приємно відчувати рідну, близьку і таку ніжну істоту поруч із тобою, імператоре. Де ти, красуне? Виходь, дай роздивитися себе, не змушуй обнишпорювати весь храм. Усе одно тобі від мене не сховатися.

Мейрам заледеніла.

— Ну ж бо, крихітко, — прошипів голос, наповнюючись наказовими нотками. — Підійди до мене.

Малкон кинув на неї ошалілий погляд і потягнувся до меча. «Ні», — наказала вона одними очима, але воїн зрозумів.

— Він настільки сильніший?

Вона кивнула.

— Він вас обох уб’є?

— Не зараз, — озвалася вона ледь чутно. — Поки ми потрібні йому живими.

Під склепіннями розлетілося ехо важких кроків:

— Ну ж бо, красуне. Якщо я втрачу терпіння, комусь буде дуже боляче.

Тишу в храмі розірвав відчайдушний крик Сабіра. Мейрам знервовано обернулася до Малкона:

— Знайди мене, коли все закінчиться.

А потім одним поштовхом відсунула його геть й зробила крок на освітлене місце. Сабір підхопився, намагаючись піднятися хоча б на коліна.

— Мейра-а-ам, — у погляді його читався відчай.

— Смілива дівчинка, — посміхнувся демон, підманюючи її пальцем. — Ближче.

Упиратися було безглуздо, і вона підійшла майже впритул.

— Не чіпай її, вона не ваша, — у голосі Сабіра промайнула дика паніка.

— Поки що, — холодно відгукнувся рогатий. — А тепер стули пельку, хочу почути її голос. То ти і є Мейрам, дитя?

— Так.

— Красиве ім'я, — демон обійшов її по колу, уважно розглядаючи. Різким рухом він зірвав з її голови темне покривало, і золоте волосся розсипалося по плечах. — Яка ж гарна, навіть занадто. Ти знаєш, хто я?

— Здогадуюся, — вона підняла голову й розправила плечі. Демон розреготався:

— Ще й розумниця! А характер який! Тепер розумію, чому ти так не хотів віддавати її, чоловічку. Скарб. — Він міцно схопив її зап'ястя, на секунду червоні очі застигли просто біля її обличчя. — Стій спокійно, Мейрам, інакше зроблю боляче.

З цими словами чорний кіготь прокреслив на її долоні довгу смугу, яка одразу ж стала червоною. Жінка здригнулася, але не видала жодного звуку.

— Ось так, добре, — демон схилився над порізом, злизнув язиком червоні краплі, після чого послабив хватку. Мейрам інстинктивно притиснула поранену руку до себе, але на шкірі вже не було помітно навіть сліду від подряпини. — Досконала, така саме досконала, як і має бути, — зітхнув демон. Тепер його голос звучав м’яко, наче муркотіння тигра. Слухати його було надзвичайно приємно, а дуже сумнівний комплімент озвався в грудях теплим поштовхом гордості. Досконала… он воно що. 

— Вічно голодна тварюко, — просипів Сабір.

— О, як неввічливо! Де твоє виховання, ясновельможний? А ти, дівчино, знай: я запам'ятав твій смак і поставив мітку. Знадобиться допомога — тільки поклич. Отримаєш усе, що забажаєш. Золото, кохання, пошану. Та хоч голови усіх твоїх суперниць на срібному блюді.

— Не вір йому, це обман, — голос Сабіра здався хрипким, наче крумкання, неприємно пласким у порівнянні з потужним та повним спокуси голосом демона. Скроні озвалися різким болем, і Мейрам стиснула їх долонями, намагаючись позбавитися липкого туману, що заповнив її думки.