Глава 31.2

***

— Тобі доведеться виконати наказ, — Сабір навіть не намагався стримати гнів. — Чи ти просто неспроможний на таке маленьке зусилля?

— Я вже говорив і повторюся: я відмовляюся. Цей наказ з самого початку був помилкою. Я ще не знав, що за силу ви хочете залучити на свій бік. Тепер знаю — і не братиму в цьому участі та своїм підлеглим не дозволю. Я краще власноруч спалю їх на місці.

— Занадто пізно кидатися погрозами, шановний Діяре. Ти помреш, позбавлений і магії, і волі, і надії, якщо не підкоришся зараз же. Я власноруч виконаю вирок.

— Ви можете спробувати, — верховний жрець трохи підвищив голос. — Але ви на території храму, це — моя земля, навіть імператорська родина має дотримуватися правил. Усі, хто ступив під ці склепіння — недоторканні й охороняються стихіями.

— Ти розчарував мене, жрець. Невже досі не зрозумів, що мені плювати на дурнуваті правила? 

— Зрозумів. І саме тому прошу вибачення, ясновельможний пане. Далі ви маєте діяти без мене.

Імператор на секунду завмер, вихори, що до того безцільно кружляли поруч, ущільнилися, потемніли, витягнулися довгими батогами.

— Хай буде так. Не ти, так хтось із твоїх помічників згодиться, — імператор відступив на один крок і голос його раптом заповнив увесь простір храму. — Я, Сабір Ахунд вар Наїль із роду Фарріт, законний правитель Золотої імперії, звинувачую тебе, верховний жрець Діяр, у зраді та відмові підкоритися короні. При свідках оголошую своє рішення: смерть.

Батоги спалахнули вогнем й вдарили, розсікаючи повітря з противним свистом. Один із молодших жерців, що опинився на їхньому шляху, звалився, розрубаний надвоє, темна кров залила білу мармурову підлогу, перетворивши її на страшну подобу дзеркала.

Однак за метр від постаті верховного жерця батоги наче натрапили на невидиму перепону і розтанули, видавши тихий ляск. Діяр навіть не похитнувся.

— Я не такий наївний, аби просто чекати на страту, — раптово розсміявся він, і Мейрам стало страшно від тієї злості, що вібрувала в його голосі. — Я сам уб'ю вас, ясновельможний пане.

Ні Мейрам, ні Малкон не встигли збагнути, що відбувається. Від Діяра на всі боки розходилися хвилі, підлога немов потекла й перетворилась на подобу в'язкого болота. Молодші жерці кинулися врозтіч. Охорона імператора, не встигла відступити й опинилася втягнутою у густу білу масу. Те, що ще секунду тому було мармуром, проковтнуло людей з жадібністю звіра. 

Утім, Сабір навіть не обернувся. Він стряхнув з рук вниз щось невидиме, і плити під його ногами залишилися нерухомими:

— Красиво. Мабуть, я навіть здивований. Але цього мало, щоб зупинити мене.

Мейрам з Малконом відсахнулися. Воїн стрімко вскочив на широку опору колони й потягнув до себе Мейрам. Місця на крихітному виступу для двох не вистачало й північанину довелося обхопити жінку за талію, аби вона втрималася хоч якось. Перша хвиля майже дісталася до них, коли камінь раптово повернувся до звичного стану: руйнувати храм в плани Діяра точно не входило. Мейрам тихенько вилаялася, чіпляючись за різьблену поверхню опори, наче комашка.

Повітря розірвав спалах, щось грюкнуло, в ніс вдарив їдкий запах сірки, який майже миттєво витягло геть потужним поривом вітру. По колонах й підлозі потяглися морозні візерунки, в серці зала закрутився справжнісінький сніжний вихор, в якому весь час щось спалахувало й розривалося. А потім роздався страшний крик, сповнений болю — й вихори магії наче розкинуло на усі боки, як непотрібне сміття.

Мейрам, здається, заклякла. 

Імператор міцно стояв на ногах посеред зали. Руки він виставив перед собою, між його долонь повільно формувалася подоба сфери, що швидко оберталася навколо себе. Діяр завмер лише в кількох кроках попереду. Його права нога виявилася зламаною й вивернутою під неприродним кутом, по мармуру за ним потяглася нерівна червона доріжка. Діяр насилу підвівся. З його пальців зірвалося кілька спалахів сіро-блакитного кольору та зі свистом розірвали повітря. Але Сабір лише відмахнувся: смертоносні леза розкидало на всі боки вітром. Пролунав скрегіт металу об камінь, декілька лез із тонким протяжним вереском лопнули, розсипаючись гострими уламками.

Верховний жрець смертельно зблід й поповз до стіни. 

— О ні, Діяре. Залишися, аби подивитися виставу до кінця, — Сабір не припинив насичувати сферу силою, але встиг виставив навколо жерця напівпрозору стіну, по якій пробігали злі блакитні іскри.

Діяр рвонувся, силкуючись пройти перешкоду наскрізь, але його відкинуло назад, наче дитячу ляльку.

— У тебе не було шансів, — холодно вимовив імператор і різко розвів руки в сторони.

Сфера вибухнула, викинувши в напрямку жерця щонайменше сотню довгих голок. Це було неймовірно красиве видовище: тонкі яскраві промені всіх можливих кольорів від золотого до темно червоного, зеленого й блакитного. Кожен з них сяяв, відкидаючи на підлогу, склепіння храму та колони райдужні відблиски. І кожен виявився смертельно небезпечним. Якась частина розбилася об захист жерця, зламалася і розкотилася по підлозі дзвінкими уламками, але більшість пройшла тіло нещасного навиліт, перетворюючи людину на моторошну подобу метелика, якого проштрикнули сотнею гострих шпильок. Мейрам затиснула собі рот обома руками, щоб не закричати.