Глава 30.1

***

До кабінету Сабіра Мейрам увійшла, випередивши чергових візитерів лише на мить. Один з секретарів, ще досить молодий високий й трохи сутулий чоловік у чорному вбранні, одразу помітив її. 

— Ясновельможний пан іще зайнятий, — він злегка кивнув у бік Сабіра, що дійсно слухав довгу прощальну промову якихось заможних купців. — Доведеться зачекати. Чи можу я поки прислужитися шановній пані? 

— Ні, дякую, хоча… Налийте води.

Чоловік вклонився й відійшов, але вже за мить повернувся із повною склянкою на срібній таці й простягнув її жінці.

— Який в нього сьогодні настрій?

— Не найліпший, але досить непоганий. Я б сказав, що ясновельможний дуже напружений, хоч і намагається це приховати.

— Зрозуміла, буду обережною. Було щось цікаве?

— Лише рутинні справи: торгівля зерном, виділення коштів на відбудову каналів водопостачання, що постраждали внаслідок піщаної бурі, перегляд податків провінції Акнім.

— Знову збільшення?

— Навпаки, міледі. Вони нарешті закрили борг перед короною.

— Слава стихіям. Такий тягар з плечей.

— Ваша правда.

— А жерці? Ніхто не приходив?

— Ні, міледі. Але завтра заплановано візит Сіфа Йонни. Ясновельможний наказав скасовувати усі інші зустрічі, вочевидь, очікує на важливі звістки.

— Дякую, Каріме, — вона повернула бокал на тацю й непомітним жестом вклала в руку секретаря золоту монету. — Переказуй мої вітання дружині.

— Обов’язково, міледі.

Сабір саме помітив її й злегка махнув рукою, дозволяючи підійти. Поважні торговці схилилися перед ним й повільно позадкували до дверей.

— Не чекав на тебе сьогодні, — помітив імператор. — Щось трапилося?

— Вирішила власноруч занести тобі оце, — вона простягнула брату пару запечатаних листів. — Від Арселії.

— Чому вона передала їх через тебе? 

— Випадково вийшло: я відправляла до неї свою швачку, і ось…

— В неї штат в кілька десятків власних охоронців, гінців та євнухів. І ще півсотні служниць, але вона передає листи швачкою?

Мейрам розсміялася:

— Вона не хотіла нікого обтяжувати. Як і завжди.

Він зламав печатки й поглибився у читання, а Мейрам кинула уважний погляд на документи, що було розкидано по столу. Більшість з них виглядали, як складні схеми й малюнки з десятком уточнень, вочевидь, брат знову розраховував принципи дії якихось унікальних заклять. Але один запис змусив її вдивитися в цифри уважніше. Мейрам насупилася, наче побачене викликало в неї сумніви, й несвідомо нахилилася ближче до столу.

Шерхіт паперу змусив її ледь не підскочити:

— Цікавишся торговими справами, любо сестро?

— Н-ні, — вона зніяковіло відвела очі та подумки вилаяла себе за те, що привернула братову увагу.

— І правильно. Зазвичай ділові справи псують настрій та колір обличчя.

— Це трохи пояснює, чому члени твоєї ради такі старі, сиві та непривабливі.

Він ледь помітно посміхнувся, оцінивши гостру шпильку, потім згорнув послання:

— Відповідь буде пізніше, я сам відправлю. Ще щось?

— Ні, — вона схилилася шанобливо й граційно. — В такому разі я можу йти?

— Так. Поки що.

Мейрам змусила себе вийти геть неквапно та розслаблено. Але тільки-но за нею зачинилися двері, від легкої світської посмішки не залишилося й сліду. Вона ще трохи постояла в приймальному покої, прислухаючись до уривків фраз інших відвідувачів, а потім рішуче направилася до себе.

Нехтувати попередженням Хальварда було б нерозважливо. Вона й сама відчувала напругу, що останніми тижнями висіла у повітрі наче нав’язливий аромат південних пахощів. Варто було розібратися, чи це звичайні політичні ігри чи щось більш вагоме. За останні два дні вона розпитала усіх довірених слуг, підкуплених охоронців і палацових пліткарок, але остаточних висновків так і не зробила. 

Чогось бракувало. Якоїсь дрібної частки, яка об’єднала б окремі факти до купи. Адже якщо брат знав про змову, то чому зволікав? Це було геть на нього не схоже. Єдиною причиною, що спадала на думку, було те, що Сабір вичікував. Когось або чогось, що має змінити ситуацію. І судячи з того, що стіл його був завалений схемами й розрахунками заклять, це «щось» мало пряме відношення до магії.

«Отже, Хальвард знову мав рацію. Треба поговорити із верховним жерцем, але бажано без зайвих свідків. Відправити йому записку? Прийти до храму самій? Варто було розпитати Малкона детальніше...»

Від згадки про посланця на губах з'явилася непрохана посмішка. Ох, цей північанин! Безсоромний, наполегливий, а як він на неї дивився! Мейрам прикрила обличчя хусткою, аби уникнути зайвих запитань й зацікавлених поглядів.

Його інтерес був настільки відвертим, що навіть Махран це помітив і застережливо пробурмотів під ніс молитву, яка мала відігнати дух хтивості й непокори. За інших обставин Мейрам обов’язково б дозволила собі трохи погратися із цим Малконом. Подарувала б йому декілька довгих поглядів, один чи два випадкових дотика, сповнених чуттєвості й спокуси. Можливо, дозволила б навіть поцілувати себе.

Але вона не стала. Надто схвильовано він намагався вмовити її бути обережною, надто зухвало пообіцяв стежити за її безпекою й допомогти, якщо біда таки трапиться. Було щось незвичне в цих словах й обіцянках, щось незрозуміле, але вагоме й міцне, як північні гори. Можливо, щирість? Чи те, що він точно розумів, яка прірва лежить між ними й все одно намагався бути корисним? Відповіді вона не знала.  

На жаль, поговорити з Діяром не вдалося ні ввечері, ні на ранок. Як тільки сонце дісталося до зеніту, Мейрам повідомили, що Сіф Йонна прийшов до імператора. Слуг і секретарів відправили геть, і сестра ясновельможного не на жарт занервувала. Час спливав, голова таємної служби все ще знаходився за зачиненими дверима, що само по собі було неабияким сигналом тривоги, а верховний жрець так і не надав згоди на зустріч.

Мейрам ще трохи почекала, але врешті решт не витримала й викликала служниць: