Глава 28.2

***

Наступний день почався з дощу та вітру. Сіра хмара закрила не тільки небо, а й землю, проковтнула місто з усіма його вежами, стінами й будинками. «Ось вже точно сутінковий край, — думала Йорунн, ліниво спостерігаючи за церемонією принесення присяги. — Вранці в тіні східних гір, ввечері — в тіні західних, а вдень — під покровом хмар».

Після вчорашнього їй ніяк не вдавалося досягти стану внутрішньої рівноваги й зосередитися. Минуле імперії виявилися просякнуте кров'ю настільки, що навіть падіння Астарте, Терітаки й Вітахольма відійшли на другий план. Тепер ставало зрозумілим, що для Сабіра крихітне королівство десь на околиці обжитого світу — дрібниця, не варта уваги. Хто правитиме степом — неважливо, імперії було плювати. Якщо когось і мало хвилювати майбутнє хольдінгів, то тільки її.

Зараз її плащ повільно просочувався холодними каплями, а пальці міцно стискали заховану у складках одягу фібулу у вигляді коня, що застиг у стрибку над перехрещеними стрілами й луком. І хоча складання новачками присяги в Кінна-Тіате не нагадувало посвяту у степу, у грудях все одно нило. 

«Добре, хоч випробувань нема, — похмуро відмітила вона, коли останній з новачків опустився на коліно перед нею, представницею герцога, та Ульфом, що уособлював найвищу військову владу. — А на святкування можна не прийти. Врешті, немає сенсу псувати радісний момент своїм кислим виразом обличчя».

Їй справді вдалося уникнути зайвих поглядів одразу, як почалася неофіційна частина. Йорунн накинула на плечі вогкий плащ, низько опустила капюшон й вислизнула у галерею, що вела до стайні.

— Ого, скільки прудкості, — донеслося з-за спини. — Доволі непогана спроба втечі, проте передбачувана. — Ульф стояв у кутку за колоною, недбало спираючись плечем на стіну. 

— Тобі казали, що стежити за друзями — це поганий тон?

— Тільки в тому разі, коли вони роблять щось веселе. Чи розпусне. Чи хоча б цікаве. А ти зранку сама не своя, наче болотяної води наковталася. — Він відліпився від стіни й підійшов ближче. — Не поділишся, що сталося?

Йорунн уже зробила вдих, щоб відповісти, але зупинилася в останню мить, прикусивши язик. 

— Просто я втомилася і не хотіла заважати. Святкуйте.

Він скривився, усім видом демонструючи, що не повірив жодному слову.

— Це особисте. Нема про що говорити: тіні минулого, думки про майбутнє.

— І все?

— Все.

— Це точно через вашу із Хальвардом бесіду, — зробив висновок Чорний Вовк. — Ще й скоріш за все він заборонив жалітися мені?

— Ні, що ти, — дівчина помітно зніяковіла, — попросив.

— Цікаво — протягнув він із якоюсь особливою інтонацією. — Ходімо зі мною.

Ульф потягнув її кудись углиб будівлі й майже силою заштовхнув у невеличку круглу кімнату. Підлога була засипана товстим шаром піску, під стінами стояли лавки, а в нішах — стійки зі зброєю та обладнанням. Йорунн моргнула: звичайнісінька тренувальна зала.

— Терпіти не можу, коли він це робить, — Ульф скинув парадний плащ просто на стійку з мечами й пройшовся вздовж стіни, явно вишукуючи щось. 

— Хто і що робить? — вона розгублено втупилася в Ульфа, намагаючись згадати, чи пояснював він дорогою, навіщо вони сюди прийшли.

— Хальвард. Терпіти не можу, коли він починає грати в недомовки. А тепер ще й тебе змушує. Тіні минулого, кажеш, і думки про майбутнє? Знаю я ці думки, хай їм грець.

Ульф дістав із дальнього кута важкий шкіряний мішок, набитий піском, підняв його і начепив на товстий канат із крюком, прив'язаний до стелі посеред залу.

— Бий, — коротко наказав він.

— Що? — Її здивування було таким сильним, що йому довелося пояснювати:

— Бий. З усієї злості. Хочеш руками, хочеш ногами, мені все одно.

— Я не буду, — Йорунн, одягнута в офіційну сукню, розшиту сріблом і дрібними перлинками, почувалася дурепою. Роздратування почало плавно переходити в лють, що тліла все сильніше.

— Будеш. — Чорний Вовк залишив мішок розгойдуватися, і, обійшовши Йорунн зі спини, підштовхнув її вперед. — Я сказав: бий. Зараз.

Дівчина штовхнула нещасний мішок рукою, боляче відбивши долоню. Уся ця ситуація була настільки безглуздою, що для заперечень аргументів не знайшлося.

— Стисни кулак, ноги постав ширше, трохи зігни коліна. І ще раз. З усієї сили.

Удар вийшов кращим за попередній, мішок хитнувся вбік.

— Непогано. Тепер лівою рукою.

Йорунн не знала, скільки це тривало. Вона взагалі перестала думати, виконуючи команди наставника. У якийсь момент злість усе-таки вихлюпнулася назовні й перетворилася на рухи й дії, звільняючи змучену свідомість. Блаженна важкість у м'язах звично подарувала відчуття контролю. 

Мішок із піском стерпів усе мовчки, як йому і належало. Нарешті дівчина розслаблено видихнула, позадкувала і, послабивши вишитий комір сукні, сповзла на лавку біля стіни.

— Полегшало? — зелені очі Ульфа світилися розумінням.

— О так, суттєво.

— Наступного разу не псуй собі день і не тікай, а дай тілу зробити хоч щось. Бездіяльність — отрута, хоча й дія не завжди лікує. А тепер розповідай те, що можна.

Вона мовчки протягнула йому воїнський знак. Ульф запитально підняв брови.

— Їх дають тим, то пройшов посвяту у воїни. Такий самий був у мене, — пояснила вона. — Колись — і в мого батька. І в мого брата. А ще в мого старого наставника Лонхата і друзів — Хали й Кіта. Я навіть не знаю, чи живі вони ще. Я не була вдома вже два роки. Розумієш? Два лайняні роки минуло з моменту падіння Вітахольму. А я досі не знаю, коли зможу повернутися туди, і чи зможу взагалі. І... чи захочу.

— Он воно що…

— Так, пам’ятаю, що погодилася на це сама, але, Ульфе, — вона сховала обличчя у долоні й прошепотіла: — можливо, це була помилка? Вчора Хальвард розказав, як повернув собі герцогський трон. Ти б бачив, як палали іскри в його очах. Ненависть, що гнала його вперед, що дозволила перемогти — вона ще досі в ньому. І в мені теж. Я могла б повернутися додому, якби не присяга.