Глава 28.1

***

— Як ти?

Йорунн перекотилася на спину й втупилася в нічне небо. Щоки залишилися мокрими, та нових сліз вже не було. Тремтячою рукою вона стерла солоні доріжки зі шкіри й глибоко вдихнула.

— Ви розказали мені все це… Про сім’ю, про полон, про те, як вбили свого визволителя, як пройшли з вогнем і мечем від пустелі до гір, як протягли труп загарбника по цьому місту, як зібрали армію й потопили у крові пів імперії, щоб врешті решт запитати, як я? — вона нервово гмикнула й, не дочекавшись якихось пояснень, відповіла: — Могло бути й гірше. Справді. І, мілорде, тобто Хальварде... Мені шкода. Правда. Мені дуже шкода.

— Як і мені, Йорунн.

— Ви не заслуговували на все це.

— Як, власне, і ніхто інший.

Вона заплющила очі, намагаючись зібратися із думками. Від чужих і власних переживань у голові паморочилося, але сказати хоч щось було необхідно. Тиша — вона знала це напевно — зруйнує ту крихку довіру між ними, що сьогодні почала набувати чітких обрисів.

— Ви вчинили правильно, що не розказали мені одразу. Впевнена, тоді про магічну присягу можна було б забути, — прозвучало, як невдалий жарт, і Йорунн подумки прокляла себе за дурну незграбність. Але Хальвард удав, що не помітив вимушеного тону. Більш того, на мить їй здалося, що по його обличчю ковзнула тінь вдячності: можливість сховатися за іронією дала час їм обом.

— Я теж так вирішив.

Вона обережно підвелася, намагаючись побороти слабкість. Хальвард нахилився до неї й простягнув руку:

— Дозволиш?

— Так.

Від його дотику по тілу прокотилася хвиля тепла. Шалене серцебиття сповільнилося, дихання стало спокійнішим й глибшим, та й тремтіти вона перестала.

— Якщо завтра ти не з’явишся на церемонію або будеш хитатися, наче п’яна, Ульф тиждень читатиме мені нотації.

— Це визнання того, що ви боїтеся Ульфа? 

— Ще і як боюся.

— Я теж.

Хальвард знову відсунувся убік і ледь помітно усміхнувся:

— І це все? Ані звинувачень, ані презирства, ані хоча б підозр та переляканих поглядів?

Вона лише зніяковіло відвела погляд:

— Вибачте, сил нема. Я маю перетравити це все, якось обміркувати й вкласти в голові.

— Впевнена?

— Так.

— Чесно кажучи, відсутність зауважень і розпитувань лякає мене більше за бурхливий викид емоцій.

— Дайте оговтатися — влаштую вам викид, — пообіцяла вона, вичавивши із себе посмішку. — Хоча одне зауваження таки є: ви не казали, що були у Вітахольмі в вечір посвяти. А я ж бачила вас тоді, відчула, хоч і не знала, на кого дивлюся. 

— Так, я помітив. Але це був не я, а ще одна моя тінь. Цього разу зроблена нашвидкуруч і зовсім не така розумна, як Теріарх. Для невеликої розвідки її було достатньо.

— І багато у вас ще таких розвідників? У прикордонні, Дармсуді, можливо, у самому палаці?

— Не перебільшуй мої здібності. Виснажитися можна і з однією. Тіні не існують окремо від творців і черпають з них життєву силу. А після війни дармсудські жерці зробили все можливе й неможливе, аби мої створіння не могли перетнути лінію міських мурів. До Золотого двору я маю приходити тільки особисто.

— Матиму на увазі. А зараз маємо повертатися.

Вона підвелася на ноги й оглянулася, намагаючись знайти в темряві коней. Підібрала з землі пояс з мечем, торкнулася руків'я, насупилася й раптом промовила:

— Ульф Ньорд.

— Що вибач?

— Той спогад із нарадою, де обговорювалася необхідність визначитися зі спадком. Ви сказали, що його можна розділити. Магія — це, вочевидь, я. Але титул… Ви ж обрали Ульфа Ньорда на цю роль, правда ж? Наблизили до себе, як і мене згодом. Подарували новий дім, як намагаєтеся подарувати мені. Вчите правлінню, як мене — вогню й темряві. Ви обрали своїм наступником колишнього дезертира з крихітної фортеці на межі герцогства і пусток саянів, який до мозку кісток ненавидить імперію. Я права?

Хальвард подав їй руку, допомагаючи спуститися до місця стоянки. Потім сунув меч у кріплення біля сідла, витягнув із сумки флягу, недбало плеснув водою на руку, аби змити з обличчя пил.

— Старий комендант Агвід ручався за свого молодого, нахабного, свавільного, але рішучого й розумного підлеглого. Мені сподобалися ці риси. З ними непросто, але коли жага до життя поєднується із життєвим досвідом — народжуються справжні лідери. В Дармсуді якраз вчергове змінилася влада, стараннями покійного Наіля імперський рід залишився майже без нащадків, а Сабір одразу продемонстрував свої амбіції. Навіть мій візит на коронацію нічого не змінив. Я мав щось робити й забезпечити стабільність.

— І Ульф згоден з вашим рішенням?

— Ми ніколи це не обговорювали. Але він розумна людина, має здогадуватися, до чого все йде. Він готовий до цього тягаря більше, ніж багато правителів, яких я можу згадати. До речі, як і ти.

— Занадто багато відповідальності при занадто малому виборі. — Вона примружилася, стискаючи в руці повід коня: — І не подобається мені ваш тон. Від нього тхне втомою та зневірою у власні сили.

— Чи бажанням прорахувати всі, навіть небажані варіанти. З якоїсь причини Сабір готовий зруйнувати рівновагу між світами, тоді як справжнє покликання імператора чотирьох стихій — зберігати її. Я не певен, що переживу цю сутичку.

— Ніхто з нас не певен.

Хальвард раптово взяв її за плечі, розгорнув до себе й змусив подивитися прямо у вічі:

— Обіцяю, що зроблю все, аби ви це пережили. Демони, жерці стихій, війська — байдуже. Половину свого життя я змарнував, другу — боровся за те, що вважав важливим. За тих, хто має право розраховувати на захист і підтримку. Я не зупинюся через дрібні страхи. І я щиро вірю, що виконаю кожне дане слово. Особливо те, де йшлося про твоє повернення у вільний та такий дорогий тобі степ.

Вона здивовано кліпнула, вражена цим напором, потім обережно кивнула. Він розтиснув пальці й позадкував. Вона трохи пом'ялася на місці, не знаючи, що відповісти, але врешті решт мовчки піднялася у сідло.