Глава 28. Наслідування

Спогад скінчився, і лише тепер дівчина відчула, як шалено гупало її серце. Їй знадобилося не менше хвилини в повній тиші й зосередженості, аби прийти до тями.

Йорунн відчула м’який поштовх, наче нагадування, що треба йти далі.  Хальвард не збирався посвячувати її в усі свої таємниці, втім повністю закриватися теж не став. Її власні відчуття з теперішнього знову змішалися з давніми емоціями Хальварда, а перед внутрішнім поглядом промайнули уривки інших видінь.

Зал нарад в Кінна-Тіате, облаштований значно скромніше, ніж зараз, незнайомці за столом. «— Мілорде, добре було б забезпечити країну законним спадкоємцем або хоча б байстрюком. — Гадаю, якби це було можливо, за стільки років я б дізнався. — Ваш батько теж був немолодим, коли одружився. Ця родинна магія… З нею нелегко впоратися, та час ще є. — Сподіваюся, що ви праві, а поки варто обговорити можливість розділення магічної й немагічної частини спадку…»

Величне південне місто, побудоване наче з піску. Золоті куполи, високі тонкі башти під червоними прапорами, широкі вулиці, вкриті білими ліліями… І поховальний кортеж із мерцем, вбраним в розкішні шати. Шепіт у натовпі: «— Нехай стихії будуть милостивими до Рауфа Газані вар Бахтіяра з роду Фарріт. Нехай бережуть Наіля Галіба вар Рауф із роду Фарріт. — Наіль — байстрюк! До того ж по сестриній лінії… — Але Рауф визнав його і дав своє родинне імʼя. — Яка ганьба. Чорний день для імперії…»

Дрібне поселення в горах. Троє молодих магів темряви: дві жінки й один юнак. І гостре розчарування Хальварда від того, що жоден з них не має навіть десятої долі сили, що необхідна для навчання. Знову… Яке вже десятиріччя підряд.

Потім замок, здається, скарбниця. Напівтемрява, запах пилу й плісняви, уривки павутини й потайна схованка. В ній — старовинна скринька, помічена гербом Недоре і двома літерами «Г» та «Р» — Гайя Роалд, засновник роду темних магів. Всередині скриньки — два браслети з чорного металу, оповитого золотими лозами. Їхні із Хальвардом браслети.

Теріарх із Дуни в центрі складного малюнка на підлозі храму темряви, поки ще неживий, напівпрозорий, із міцно заплющеними очима. І знову Теріарх, але тепер вдягнений в дорожній одяг, з клунком за плечем і довгим ціпком, окованим знизу залізом. «Я знайду учня, мілорде, навіть якщо на це підуть роки.»

Подальші спогади спалахували перед її внутрішнім зором із такою швидкістю, що розібрати щось конкретне стало неможливо. Але раптово Йорунн сіпнулася, вириваючись з обіймів чужої волі й сповільнюючи потік часу навколо себе.

— Що ти робиш?

— Я маю знати ще дещо.

— Що саме?

— Зараз побачите. 

— Справді вважаєш, що можеш ставити мені умови усередині моєї ж свідомості? — навіть подумки вона відчула нотки глузування в його тоні.

— Так. Бо ви мені дещо заборгували.

Якусь мить він вагався. Йорунн відчувала його невпевненість: поступитися нахабному дівчиську чи дозволити дійти до кінця? Її ніби стиснуло одночасно з усіх боків, м’яко, але досить сильно, аби вона не змогла рушити далі без його дозволу.

— Ви часто казали, що мені варто довіритися вам. 

— Так і є.

— І просили йти за вами, не ставлячи зайвих питань.

— На що ти натякаєш?

— Що довіра має бути двосторонньою. Ви знаєте, що я не маю наміру нашкодити. 

— Добре. — Тиск все ж зник, але її огорнула суцільна темрява. — Вже зрозуміла, як це робиться чи допомогти?

— Я сама. Просто… не втручайтеся. 

Вона заплющила очі й подумки наказала спогадам повернутися до Теріарха, але не до моменту його створення, а до його останнього ранку у степу. Через закриті повіки вдарило світло, повітря наповнилося пташиним співом та дзвоном комах. Йорунн кліпнула — й провалилася у видіння.    

…Три вершники тануть у тумані…

…Сині гори. Сутінки. Хальвард. Її власний образ, зітканий зі спогадів живої тіні. Хвиля його подиву: то учнем має стати тендітна дівчинка, зовсім підліток, слабка, наївна, яка зовсім не бачила життя? Дурня якась. Тільки нахабної й самовпевненої дитини в Кінна-Тіате ще не вистачало. Тим більше коли поруч є такий саме обдарований хлопець. В нього розумний уважний погляд, чому не він? Такі народжуються для війни й перемог, це він мав стати учнем.

Забрати дівчисько зараз? Але що з нею робити? Можливо, у ляльки вона вже не грається, але й до навчання не готова. Відірвати її від сім’ї, друзів, знайомого й такого рідного оточення, аби змінити раз і назавжди? Це занадто жорстоко навіть для мага темряви.

Зачекати? Можливо. П’ятнадцять, двадцять років. Для нього це дрібниця, а для неї — ціле життя: юність, перше кохання, можливо, шлюб і діти. Колись в нього відібрали право на все це, тепер рішення приймає він сам.

Вони пов’язані, магія оберігатиме її, він знає, де її шукати. Доля визначена, втім, можливо, час усе змінить. Якщо вона подорослішає, якщо її брат буде згоден зайняти її місце, вони могли б розірвати зв’язок. Дочка конунга правитиме степом, син конунга почне нове життя в імперії. Треба лише трохи терпіння, невтручання й краплю удачі.

Вир спогадів закрутився і згас, а перед очима Йорунн розгорнулася зовсім інша картина.

…Вечір у степу, яскраві плями багать, перші зорі, що вже спалахнули у небі. Дурнуваті жарти, жартівливі змагання, закоханий погляд юнака з розпатланим світлим волоссям,  біло-золота стрічка, що огортає сагайдак незнайомця.

І музика… Шалений ритм барабанів, тонкий спів сопілок і ріжків, десятки поглядів, що невідривно стежать за танцем. Довге світле волосся закриває червоні щоки. Різкі змахи, стрімкі оберти, зближення, легкі торкання. Біла сукня, що летить у повітрі...

Хальвард милувався нею.

Сердився, злився на її легковажність і дурнуваті витівки, але щось у його душі переверталося догори дриґом й не давало відвести погляду.

А потім двоє з минулого розвернулися, і Йорунн побачила щасливий блиск в очах Ліда, що невідривно дивився на сп’янілу від вина й літньої спеки юну сестру.