Глава 30. Перелік імен

Вітрина магазину поважного Махрана бен Шарді прикрасилася синьо-блакитним розсипом через десять днів.

Малкон ледь стримався, аби не прийти раніше визначеного часу, втім зробив все в точності, як йому наказали. Комора й справді була відчинена, з неї відкривалися вузькі непримітні дверцята у затишне приміщення із щільно забраними решіткою вікнами. Тут пахло трояндами й лавандою, вздовж стін стояли низькі лавки із подушками та миготів на столику магічний світильник. 

Коли основні двері навпроти відчинилися, і на порозі з'явилася леді Мейрам, Малкон навіть подих затримав. Оповита розсіяним сонячним світлом, у струмливому одязі, із розпущеними локонами під напівпрозорим покривалом Мейрам здавалася видінням, зітканим з тремтячого повітря. Але ось ледь чутно скрипнула підлога під її ногою, прошурхотіла тканина, вишита важкою золотою ниткою, і Малкон із полегшенням видихнув: усе ж таки жінка була справжньою.

Махран за її плечем тихенько кашлянув:

— Не буду заважати, постою під дверима. Але у вас небагато часу, тож не зволікайте.

Він вийшов, прикривши за собою стулки. Малкон нарешті згадав про правила поведінки й шанобливо вклонився. 

—  Рада бачити вас, Малконе, — її голос був точно таким, як він і запам’ятав: спокійним і мелодійним. Воїн мимохіть посміхнувся:

— Міледі згадала моє ім’я. Це честь.

— У мене не така вже й погана пам'ять. Просто обставини наших з вами розмов завжди так відрізняються від звичайних, що мені постійно доводиться перепрошувати за власну неуважність. Але Махран правий: часу обмаль, охорона не має переживати через мою довгу відсутність. Тож, якщо не проти, перейдемо одразу до справи.

— Схоже, перебування в Кінна-Тіате зробило вас більшою північанкою, ніж можна було уявити, міледі. «Перейти до справи», — посмішка ніяк не бажала зникати, та й настрій невблаганно дерся вгору.

— Не треба зайвих назв, — насупилася Мейрам. — Хоча по суті ви маєте рацію. Отже, що привело вас до Дармсуда?

— Ви, — коротко відповів воїн.

— В якому це сенсі?

Холод у її тоні вплинув на Малкона як протверезне: неприпустимо говорити так фамільярно з сестрою імператора, чиїм би посланцем він не був.

— Тобто… Вибачте. У мене повідомлення для вас. Від далекого друга.

— Слухаю уважно.

— Він просить вас на деякий час залишити столицю.

— Надовго?

— На один-два місяці, але краще до середини осені.

— У чому причина? Я не можу покинути двір за власною примхою. Точніше, не хочу робити цього зараз без вагомих підстав.

— Ми отримали низку повідомлень від своїх інформаторів. Здається, найближчим часом у місті стане вкрай небезпечно.

— Заколот? — прямо уточнила вона. Малкон кивнув. — Звідки відомості?

Малкон прикусив губи: хоча мілорд наказав утримувати Мейрам якомога далі від двору, та все ж попередив, що довіряти їй зайві імена не можна. Мейрам скривилася, наче лимон відкусила:

— Ага… То вам заборонили казати на той випадок, якщо я граю у подвійну гру? — вона ображено стисла губи й опустилася на подушки. 

— Мій пан побоюється за ваше життя. Я маю виконати його наказ й подбати про вашу безпеку, все інше, на жаль, мені не відомо.

— Ну то відомо мені: бен Діліш і вар Навід. Ці двоє зібрали занадто багато прихильників і, здається, готові кинули брату виклик. І маю вас розчарувати: якщо це відомо навіть мені, то голові братової таємної служби й поготів. Їхня вигадка приречена.

— Вони не посміли б робити це самотужки, — хитнув головою Малкон. — Їм потрібен сильний союзник. Хтось дуже потужний і розумний, здатний кинути виклик імператору. І це точно не мій пан.

— Натякаєте на жерців?

— Нам це невідомо, міледі. Можливо, ви щось знаєте?

— Ні, на жаль. Я могла б спробувати поговорити з верховним жерцем Діяром, але це потребує часу.

— Немає сенсу ризикувати. Вам варто дослухатися до попередження. Я ж готовий допомогти з усіма труднощами, захистити вас у разі потреби й провести в безпечне місце.

— А що планує робити ваш лорд? Він хоче втрутитися?

— Мені це невідомо. 

Деякий час вона мовчала, занурившись у роздуми. Але врешті-решт заперечливо похитала головою й встала:

— Вибачте, але ні. Я не скористаюся вашою пропозицією. Та передайте своєму панові мою вдячність: попередження почуто.

Вона кивнула на знак прощання й розвернулася до дверей. Малкон зробив крок уперед і перегородив їй вихід із кімнати.

— Зачекайте. Можливо, я висловився не надто ясно: вам загрожує смертельна небезпека. Справа не тільки в інтригах: течія стихій порушена. Що ближче до Дармсуда, то це помітніше. Подібного не траплялося ніколи раніше, складно сказати, в чому причина і які можуть бути наслідки. І якщо заколотники отримають бажане, то немає жодних гарантій, що ви не постраждаєте, як одна з роду Фарріт. 

— Це я висловилася не надто ясно, — її очі спалахнули. — Ви пропонуєте мені покинути місто, в якому зосереджено усе моє життя і де живуть тисячі людей, які теж можуть постраждати. Їх ви теж проводите в безпечне місце?

— У мене немає ні наказу, ні можливості вчинити так, — злегка розгубився Малкон.

— А от в мене є можливість вплинути на події або навіть запобігти їм. А тепер дозвольте пройти: у вас немає права заважати мені.

Воїн зробив крок убік, але в останню мить перехопив руку Мейрам.

— Заважати не можу, це правда. Але й залишати на самоті не стану. Мабуть, я затримаюся в Дармсуді на кілька тижнів. Якщо ваше рішення зміниться, то передайте звістку Махрану, — він розтиснув пальці, відпускаючи тонке зап'ястя.

— Нащо вам у це вплутуватися? Якщо змова йде від столичних аристократів, то вам краще триматися осторонь.

— Вважайте це проявом цікавості. Хочу побачити все на власні очі, а заразом і пригляну за вами.

— Як знаєте, — вона знизала плечима. — Тут я не можу щось порадити: ми обидва дорослі люди й знаємо, якими можуть бути наслідки.