Глава 29.1

***

До мурів подорожні дісталися ще засвітла. Гарний час: до закриття воріт залишалося ще кілька годин, але вечірнє сонце вже визолотило стіни, додаючи величі й без того значному місту.

На вході в Дармсуд чергувала варта, яка пильно оглядала мандрівників. Вершників пропускали швидше, з торговими возами теж особливо не затягували, лише побіжно перевіряли товари й стягували мито на право вести справу на міському ринку. Найдовше своєї черги доводилося чекати пішим: їх розпитували, обшукували, у підозрілих питали імена. Бо якщо ти не торговець у справах і не заможний пан, то чому вештаєшся трактом і пнешся у столицю? Ані злодії, ані жебраки тут не були потрібні, Дармсуд не збирався давати прихисток дармоїдам.

Малкон зі здивуванням відзначив, що біля воріт було дуже мало жінок, та й ті, що з'явилися, ховалися за спіни родичів-чоловіків, опустивши очі до землі й не відкриваючи ротів. Північанин скривився. Що південніше, то сильніше в імперії відчувався вплив старих пустельних традицій, коли жінка значила не набагато більше, ніж домашня худоба. Дід Сабіра чимало сил приділяв тому, щоб викорінити зовсім вже дикі звичаї, на кшталт торгівлі невинністю або спадковим правом на дочок і дружин, але південь тримався за давні звичаї сильніше, ніж голодний вовк — за впольовану вівцю.

Коли черга дійшла до Малкона, вартовий, закутий у позолочений лускатий обладунок та обвішаний різноманітною зброєю, прискіпливо вчепився в нього поглядом.

— Куди прямуєш? Звідки з'явився?

— З півночі, найманець, шукаю роботу.

— І що за робота? — по червоному одутлуватому обличчю вартового прокотилася крапелька поту. Чоловік зняв загострений зверху шолом і обтер ліктем вогке волосся. Малкон лише головою хитнув: на такій спеці, в повному обладунку — лайняна у вартового робота. 

— Я гарний мечник, — він намагався, аби це прозвучало скромно й без виклику, ні до чого привертати зайву увагу. — Хочу влаштуватися в охорону караванів зі спеціями. Кажуть, платять непогано.

— Це якщо доведеш свою корисність, дармоїди їм не потрібні, — фиркнув вартовий. — З тебе три срібних тирхата, це податок на право працювати для чужинців.

Малкон мовчки заплатив потрібну суму, подумав і додав пів монети:

— Шановний пане, не підкажете, до кого краще звернутися, аби не найнятися до якогось скнари?

— Це ти на ринку розпитай, проте, не по кабаках, а в крамницях, де на дверях є гільдійські знаки. І зайди до річкових складів: там завжди є чим перебитися на кілька днів, та й житло дешевше.

— Дякую за пораду, так і зроблю, — чемно вклонився Малкон.

Столиця поглинула мандрівника й закрутила його в лабіринті вузеньких вулиць. У нижньому місті життя не завмирало ні на мить, але селилися тут тільки бідняки й ті, хто шукав не надто складної роботи. Будинки стояли так близько один до одного, що доросла людина, розкинувши руки, могли торкнутися пальцями стін. Над головою плескали на вітрі натягнуте ганчір'я, ним жителі намагалися затінити проходи, щоб відпочити від нав'язливої спеки.

Єдина широка дорога вела від воріт до центру міста. Нею в усіх напрямках снували вози й вершники, тож перехожі воліли тулитися до стін або йти бічними вуличками.

Малкон на хвилину зупинився, прикидаючи, який вибрати напрямок. Праворуч йти не хотілося, хоча річкові склади були саме в тому боці. Північанин точно знав, що респектабельні жителі не селяться там, де їм заважатиме метушня вантажників, скрип возів, а іноді й смачна лайка караванників.

Ще далі розташовувався рабський ринок — один із трьох найбільших в імперії. Там теж робити було нічого. А ось ліворуч від дороги здіймалися м'які пагорби, подекуди порослі яскравою зеленню. Саме там проглядалися шпилі й башточки будинків південної знаті, ще далі сяяв золотом купол храму всіх стихій. А навпроти нього тягнулися до неба багаторівневі тераси палацу імператора. Малкон звернув ліворуч і рішучим кроком попрямував угору.

Кілька разів йому траплялися імператорські патрулі й, за прикладом інших перехожих, Малкон низько вклонявся озброєним до зубів воїнам. Коли вулиці стали трохи ширшими, будинки — багатшими, а з боків почали з'являтися пристойного вигляду торгові лотки, Малкон почав придивлятися уважніше. Врешті решт він обрав невелику крамницю, завалену чаєм і спеціями, та підійшов до господаря — зморщеного старого чоловіка з коричневою шкірою.

— Люб'язний, не підкажете, як мені знайти будинок Махрана бен Шарді, ювеліра?

— Хочете щось продати після вдалого найму? — висловив старигань найбільш очевидне припущення. — Не раджу йти до Махрана: купить, але заплатить менше за потрібне. Ступайте-но краще до Югдіша з Шути, він справжній майстер, і навіть дешевий камінь перетворить на дивовижну прикрасу.

— О, я повинен передати замовлення свого пана саме майстрові Шарді, — Малкон покаянно схилив голову, ніби демонструючи, що виконання бажання багатія не обговорюється: наказ є наказ.

— У такому разі йдіть цією дорогою, на третьому перехресті поверніть ліворуч, потім за площею біля фонтану — праворуч. Там квартал ювелірів. Дістанетеся — запитаєте докладніше.

І старий відійшов, бурмочучи собі під ніс щось про безглуздих марнотратників.

Лавку ювеліра Малкон відшукав без проблем. Заходити не став, лише пройшов повз, аби запам'ятати обличчя двох продавців: шляхетного старого, вбіленого сивиною, та молодшого здорованя. В останнього були стримані й точні рухи, та за прилавком він стояв значно менше, ніж біля дверей. Малкон стримано посміхнувся: хоча цей квартал не був схожий на базар, але робота ювеліра мала свої особливості. Сплачувати тямущому випихайлу всяко дешевше, ніж бути пограбованим.   

Коли на місто впали сутінки, ювелір зачинив двері й вікна і попрямував до будинку, розташованого всього за кілька кроків далі по вузькому бічному провулку. Хвіртка у високому паркані, що оточував дім майстра, виявилася привітно відчиненою: на главу сімейства чекала дружина і дві доньки. Тепер Малкону залишилося лише трохи почекати.