Глава 40. Привіт, Дармсуде

Малкону ніколи не подобалися спека і пил. Свіжий вітер, блиск снігу на вершинах, прохолода і вологе дихання з гір тішили його набагато більше. Йому були до смаку сонячні промені, що тонкими струнами розсікали мережива хмар, і мінливий блиск водних дзеркал біля підніжжя гір. Трохи менше — щільні білі тумани й тіні, що бігли схилами долини напередодні грози. Але бездушну суху спеку, яка накривала Золоті землі наприкінці літа, любити було складно. Як і усвідомити, що повернутися до звичного оточення доведеться не скоро: піщано-жовті стіни Дармсуда тільки проступили в тремтячому від спеки повітряному мареві.

У тому, що зараз доводилося ковтати сухий дорожній пил, Малкону звинувачувати було нікого. Сам запропонував, сам зголосився, самому й терпіти. І якби хтось рік тому сказав, що причиною для такої подорожі буде душевне сум'яття, Малкон лише щиро б висміяв жартівника. Мовляв, ані жінки, ані гроші, ані слава не варті душевного спокою. Втім, як показав цей рік, людині властиво помилятися, особливо, якщо йдеться про здатність поглянути на себе збоку.

А починалося все ніби-то буденно.

Візит посланців Сабіра добряче розворушив всіх гвардійців. Особисто Малкону він коштував декількох безсонних ночей: виявилося, що охороняти почесну гостю — той ще клопіт. Особливо, коли не знаєш, чи то треба охороняти її саму, чи то когось від неї. Потім стався замах, почались допити, посипалися нескінченні доручення від герцога й Ульфа. Здавалося, вся ця історія не закінчиться ніколи… Але ось розтанули в сніговій круговерті обриси кортежу, що забрав Мейрам геть від перевалів, а занепокоєння не відступило. Воїн старанно переконував себе, що це просто втома, що невдовзі він відпочине, і життя повернеться в норму. Проте раз у раз кидав погляди туди, де гірський хребет розділяв Золоті землі та долину Міати. 

У Кінна-Тіате він одразу ж віддав записку Хальварду та переказав розмову з Мейрам в усіх подробицях. І абсолютно несподівано поцікавився, чи не потрібні правителю добровольці, аби навідатися до ювеліра в Дармсуді. Запитав — і сам оторопів від такого нахабства. Нечувана справа: втручатися у справи, про які безпечніше не знати, або принаймні від яких варто триматися якомога далі.

Розмірковуючи згодом про те, що ж змусило його зголоситися, Малкон був змушений визнати: керувало ним не почуття обов'язку, а глибоко особисті переживання. Йому відчайдушно хотілося знову опинитися ближче до золотоволосої красуні. Нехай навіть вони не побачаться віч-на-віч, але старий ювелір передасть їй новини та запитає про її самопочуття. У пам'яті постійно крутилася сцена з Нісса-Шин, коли Мейрам, здригаючись чи то від холоду, чи то від сорому, намагалася закрити шарфом синці на шиї.

Малкон сердився сам на себе й намагався позбутися цих нав’язливих спогадів. Він завжди жив повним життям. Бився так, ніби кожен бій був останнім і найважливішим. Щиро віддавався веселощам. Кохав і приймав чуже кохання, не зв'язуючи себе обіцянками й не вимагаючи вірності натомість. Завжди жив одним днем, не думав про майбутнє і не будував планів. Арен тільки головою хитав, дивуючись хлоп'ячій легковажності найкращого друга. Тепер все змінилося. Малкон відчував, що втратив більшу частину завзяття разом зі спокоєм. Звичні тренування здавалися недоречними, завдання по службі — нудними, а балачки із друзями — порожніми.

Але, як з'ясувалося трохи пізніше, слова були не тільки сказані, а й почуті. І оскільки життя не стояло на місці, під кінець літа Малкону справді довелося проміняти гірську свіжість Кінна-Тіате на суховії Дармсуда. Тепер, розмірено крокуючи дорогою разом з іншими мандрівниками, воїн знову відчував себе живим й сповненим сили, хоча й трохи збентеженим.

З моменту від'їзду Мейрам минуло багато місяців. Чи пам'ятає вона взагалі гвардійця, який випадково став спершу її охоронцем, потім вартовим та, нарешті, провідником? Він не був у цьому впевнений. Та й навіть якщо запам'ятала, про що їм розмовляти, якщо буде така нагода? Чи не виглядатиме він в її очах повним дурнем? Хіба їй потрібна нав’язлива увага рядового воїна, якщо перед нею схиляються найзнатніші аристократи імперії? Про те, що сестра ясновельможного абсолютно не вільна у своїх симпатіях, Малкон не замислювався: просто не знав, як живе Золотий двір насправді.

***

До мурів подорожні дісталися ще засвітла. Гарний час: до закриття воріт залишалося ще кілька годин, але вечірнє сонце вже визолотило стіни, додаючи величі й без того значному місту.

На вході в Дармсуд чергувала варта, яка пильно оглядала мандрівників. Вершників пропускали швидше, з торговими возами теж особливо не затягували, лише побіжно перевіряли товари й стягували мито на право вести справу на міському ринку. Найдовше своєї черги доводилося чекати пішим: їх розпитували, обшукували, у підозрілих питали імена. Бо якщо ти не торговець у справах і не заможний пан, то чому вештаєшся трактом і пнешся у столицю? Ані злодії, ані жебраки тут не були потрібні, Дармсуд не збирався давати прихисток дармоїдам.

Малкон зі здивуванням відзначив, що біля воріт було дуже мало жінок, та й ті, що з'явилися, ховалися за спіни родичів-чоловіків, опустивши очі до землі й не відкриваючи ротів. Північанин скривився. Що південніше, то сильніше в імперії відчувався вплив старих пустельних традицій, коли жінка значила не набагато більше, ніж домашня худоба. Дід Сабіра чимало сил приділяв тому, щоб викорінити зовсім вже дикі звичаї, на кшталт торгівлі невинністю або спадковим правом на дочок і дружин, але південь тримався за давні звичаї сильніше, ніж голодний вовк — за впольовану вівцю.

Коли черга дійшла до Малкона, вартовий, закутий у позолочений лускатий обладунок та обвішаний різноманітною зброєю, прискіпливо вчепився в нього поглядом.

— Куди прямуєш? Звідки з'явився?

— З півночі, найманець, шукаю роботу.

— І що за робота? — по червоному одутлуватому обличчю вартового прокотилася крапелька поту. Чоловік зняв загострений зверху шолом і обтер ліктем вогке волосся. Малкон лише головою хитнув: на такій спеці, в повному обладунку — лайняна у вартового робота.