Глава 27.1

Йорунн, здавалося, забула як дихати. Тільки коли зрозуміла, що Хальвард не збирається продовжувати, розгублено кліпнула очима і роззирнулася навколо. Сонце сіло, сутінки згасли, по зоряному небу повільно пливли напівпрозорі хмарки-пір’їнки.

— А далі? Що було потім? 

Хальвард нахилився до неї й взяв її руки у свої.

— Я покажу. Цей спогад… Він надто багато значить для мене, аби я зміг вмістити все у слова. Закрий очі й просто довірся мені.

Вона слухняно опустіла повіки, глибоко вдихнула, відпускаючи сторонні думки, а потім відчула обережний та лагідний дотик темряви до свого розуму. По шкірі немов пройшовся порив свіжого повітря, земля під нею хитнулася й закрутилася, а наступного моменту дівчину м’яко виштовхнуло з темного небуття в сірий, позбавлений барв й деталей простір. Під ногами скрипнув пил, лінія горизонту прийняла неправильну форму, ніби хтось обірвав її, як непотрібний шматок ганчір’я.

Міст-між-світами з минулого виглядав по-іншому, але якимось чином Йорунн знала, що він — той самий, що й зараз. Це було дивне й складне відчуття. Вона начебто дивилася чужий спогад зі сторони, але водночас перебувала всередині нього: відчувала чужим тілом, дихала чужими легенями, слухала чужими вухами, але не могла жодним чином вплинути на те, що вже відбулося. 

Дівчина зосередилася й зробила крок назад, потім опустила очі, роздивилася тонкі руки й зітхнула із полегшенням. Її власне тіло знов відчулося окремим, але двоє зі спогаду, звісно, її не помітили. 

Ірдріш була захопливо-красивою: темноволосою, стрункою, із величезними глибокими очима. Хальвард — молодшим, ніж зараз. Його обличчя здалося Йорунн неправильним, і Ірдріш, схоже, теж це помітила. Її рука ніжно торкнулася чола сина, розгладила сувору складку, що пролягла між брів, обвела крихітні зморшки біля втомлених очей, окреслила загострену лінію вилиць. Йорунн огорнуло таким нестримним відчуттям болючого щастя, слабкості й шаленої надії, що живіт занив, наче від удару. Хальвард, дорослий чоловік, безжальний маг, на чиїх руках була кров тисяч людей, ледь втримався, аби не стати перед матір'ю на коліна й не сховати обличчя в складках її одягу.

— Ти змінився, сину, — Ірдріш відступила, граційно опустилася на землю і поклала долоню на сухий пил. Під її пальцями почали пробиватися зелені травинки, і за лічені хвилини нічим не примітне пустельне місце перетворилося на зарослий ковилою степ. Лінія горизонту теж прийняла нормального вигляду, по блакитному небу попливли легкі білі хмарки. — Я знала, що рано чи пізно ти відшукаєш дорогу сюди. Сідай.

— Мамо, — це слово далося Хальварду, напрочуд важко. Йорунн відчула його, наче ковток сухого піску у спекотний день. Очі зрадливо защіпало, і вона не змогла зрозуміти, чи це були його емоції, чи її власні. 

— Це справді ти? Але… як? Я помер і це світ духів?

— Ні, звісно, ні, — вона посміхнулася лагідно й ніжно, ніби намагалася заспокоїти страхи малої дитини. 

— Тоді що це за місце?

— Мінливість, що завмерла на коротку мить. Ніщо й усе, первинний хаос, маленький клаптик якого ненадовго підкорився моєму розуму. Ми називаємо це «мостом-між-світами», хоча, звісно ж, тут немає ні мосту, ні світів.

— Ми?

— Ті, хто ходить по мосту, — Ірдріш усміхнулася. — Нас не так вже й багато, принаймні тих, хто пройшов через ворота твого світу. Зазвичай усі, кому доступні переходи, уникають переступати межу між живим і безтілесним втіленням. Бояться загубитися в переплетеннях ілюзій.

— Ти теж ілюзія, створена моєю уявою?

— Ні, я — це завжди я. І я прийшла, бо ти кликав. Можливо, неусвідомлено, але вже рідну кров, що шукає відповідей на мосту, завжди почуєш. У нас не дуже багато часу, тож розкажи, що сталося з тобою, сину.

Якусь мить він вагався. Його емоції огорнули Йорунн з такою силою, що ноги підігнулися. Гнів, злість, відчай, відраза до самого себе — все це змішалося у могутній вир, що тягнув її кудись вниз, у темряву, позбавлену навіть повітря. Він боявся, що дізнавшись правду, мати відштовхне його, назве монстром, чудовиськом у людській подобі. Йому було плювати на засудження і ненависть всього розумного світу. Втім її несхвалення вбило б його, це Йорунн відчула напрочуд ясно.

Ірдріш слухала уважно, не переривала і не ставила запитань, тільки очі її то спалахували, то гасли. Під кінець розповіді вона схилила голову до плеча і закусила губи. Коли Хальвард, спустошений і заспокоєний сповіддю, замовк, вона зітхнула, відвернулася й стиснула кулаки. Її нігті увіп’ялися в тонку шкіру долонь ледь не до крові.

— Вибач, що мене не було поруч із тобою, — тихо попросила вона. — Я здогадувалася, що тобі буде нелегко, але якби знала напевно…

— У цьому немає твоєї провини, мамо. Я сам обрав свою долю, і бачить небо, зараз мені нема на що скаржитися, — відповів він, обережно розтискаючи її тонкі пальці.

На мить вона притягла його до себе й торкнулася губами його чола. Потім різко відвернулася, наче засоромилася власної чутливості. Та Хальвард не відпустив: пригорнув її до себе, наче намагався захистити від видінь минулого.

— Ти тремтиш. Перелякалася чи замерзла?

— Мені нема чого лякатися, а мерзнуть лише живі, — вона м'яко вивільнилася.

— Але ж ми обидва тут, отже, ти жива. Хіба ні?

— Я не... це складно пояснити. Не жива в тому сенсі, в якому звикли сприймати життя у твоєму світі. Але й не мертва, хоча шляху назад для мене більше немає. Тепер я страж на мосту-між-світами: зустрічаю тих, хто загубився у безлічі реальностей.

— І мене теж?

— Частково, — кивнула вона, — я почула поклик, тому прийшла. Однак тепер бачу, що тобі потрібен не шлях, а відповіді.

— Ти можеш дати їх мені?

— На жаль, — вона похитала головою, — ти маєш знайти їх сам, я лише вказую дорогу до того, що ти шукаєш.

— І що ж я шукаю?

— Себе, мій сину. Того, ким тобі судилося стати. 

— Я знайшов себе, помстившись кривдникам і повернувши надбання батька, — по обличчю Хальварда пронеслася ледь помітна тінь, від виду якої у Йорунн всередині усе застигло. Це було не просто роздратування чи злість, це було щось набагато глибше, могутнє та зле. — Хіба не став я наймогутнішим магом, якого пам'ятає наш світ?