Глава 27. Напівдемони й напівлюди

Поступово поруч зі мною сформувалося коло людей, які вміли виносити припливи мого поганого настрою. Між нами зав'язалася якщо не дружба, то певне розуміння. Я не побоювався, що розпалюся і втрачу контроль, вони не тряслися в очікуванні смерті. Потроху, ми навчилися жити й працювати пліч-о-пліч, а в мені знову заворушилося щось людське. Совість чи залишки душі? Не знаю.

Приблизно у той час я натрапив на опис ритуалу злиття пам'яті, що дозволяв  увійти в спогади іншої людини. Належав він саме до магії темряви, а не вогню, тому відомостей про його тонкощі було мало. Довелося витратити чимало часу, щоб зрозуміти, як занурюватися у свої й чужі спогади без заподіяння комусь шкоди.

Мені довелося освоїти й концентрацію, і вміння повністю зупиняти власний потік думок. І тоді почалися видіння. Я навіть не одразу зрозумів, що неясні відгомони дивних емоцій, потім фрагменти й цілі сцени не є частиною мого минулого.

Таке вже було під час ув'язнення, коли я повільно втрачав розум. Тоді у мареннях поверталися рідні хмари й гори, а кам'яна кладка й ґрати танули у туманах. Тепер перед очима поставали образи невідомих пустельних земель під низьким небом, гір, що складалися з блискучого чорного каменю, озер і океанів неймовірних відтінків, отруйних настільки, що навіть птахи не наважувалися пролітати над їхніми водами. 

Я бачив тварин, яким немає місця в нашому світі. Часом ставав одним з них, відчував себе в тілах із безліччю крил і лап. Пересувався разом зі зграєю у воді, повітрі, по суші. Поступово з'явилися запахи та звуки, інстинкти й відчуття. Сильнішим з усіх був голод, що гнав їх уперед на полювання.  Втім, іноді видіння були дивовижними, сповненими життя й краси. Я милувався смарагдовими землями, над якими сходили одразу сім місяців, сузір'ями, яких немає в нас. І ось тоді прийшло усвідомлення, що мої експерименти з темрявою і власною пам'яттю дали несподівані результати.

Розщепивши свідомість і тіло, я отримав можливість подорожувати між різними реальностями. Це налякало мене і водночас спантеличило. У жодній із книжок, що мені траплялися, не було й слова про подібне. Я не знав, як далеко заведуть мене пошуки, тому припинив експерименти.

Йшли роки. В імперії панував мир, народилося покоління, що не знало страху війни, а господарчі справи поглинули мене без залишку. Місто наповнили торговці й мандрівники, вчені й дослідники, справжні майстри й майстерні шахраї. Одного дня до мене звернулася жінка, яка назвала себе жрицею Семилікої богині. Вона хотіла, аби я дозволив побудувати в Кінна-Тіате цілий храм. Це було дивовижним нахабством. Люди в моїх землях споконвіку вірили в десяток різних богів, стихії й предків-покровителів. У селах і маленьких містечках іноді ставили жертовники для поклоніння місцевим духам або для вшанування магічних жил, але справжні храми зводили лише в Дармсуді.

У відповідь на мої сумніви головна жриця лише посміхнулася і запитала, чи відомо мені щось про Семиліку взагалі. Довелося визнати своє невігластво і вимушено вислухати розповідь про могутність і славу їхньої богині, що поширюються різними світами й реальностями. Різними реальностями? Це вже було трохи цікавіше. Втім, половина розповіді виявилася нудотно-солодкою, а друга — абсолютно неправдоподібною. Семиліка ніби-то з'явилася жриці в одному зі своїх утілень і веліла йти сюди, в Кінна-Тіате. Мовляв, скоро тут знадобляться її знання. Які саме, вона не сказала, але сперечатися ніхто й не подумав. Мене здолали сумніви, я відправив жінку, наказавши їй повернутися пізніше.

Жриця не докучала мені більше, однак невдовзі поповзли чутки, що в місті оселилися сильні цілительки. Ставили на ноги майже померлих, рятували породіль. Культ Семилікої швидко знайшов нових прихильників. Ретельно перевіривши всю доступну інформацію, я все ж дозволив їм будувати свій храм і лікарню при ньому.

Минуло майже пів року, перш ніж я зважився повернутися до мандрівок крізь видіння. На мене чекало неприємне відкриття: керувати ними абсолютно не виходило. І тут я згадав про те, що тепер мені є з ким обговорити ідеї різних світів і, можливо, отримати корисні знання.

Я послав за старшою жрицею, але вона відправила мого посильного назад, звелівши, щоб я сам прийшов до неї. Бідний хлопчисько тремтів як лист на вітру, коли переказував її слова. Моя погана вдача була відома всім навколо, і він просто боявся, що я спопелю його на місці. Мені ж стало весело. Давно ніхто не розмовляв зі мною в такому тоні.

Відпустивши гінця, який, здавалося, не повірив своєму щастю, я попрямував до храму. Жриця зустріла мене на порозі. Сувора, з гордою поставою, висока, дуже красива жінка, вона зовсім не боялася герцога сутінкових земель.

Того вечора ми багато розмовляли, переважно я ставив запитання, вона відповідала. Потім кілька днів я пропадав у храмовій бібліотеці, де вивчав старовинні історії. Написані вони були казково й образно, але все ж містили зерна істини. Отримані знання одразу ж пройшли практичну перевірку, і в мене, нарешті, вийшло: я міг зробити крок у нові світи усвідомлено.

Того вечора я вирушив у Тіньовий храм. Навколо було виставлено стільки захисних контурів, що увійти всередину не змогла б навіть ворожа армія. Світи лягали під мої ноги, як листя, що впало з дерев. Я бачив точки переходів між ними так само ясно, як звичайна людина бачить двері в кімнаті.

Охоплений емоціями, я не одразу відчув чужу присутність. Вона не була лячною, але відчувалася майже як фізичний дотик. Я зупинився, уважно розглядаючи все навколо. І тоді побачив її. М'якою напівпрозорою тінню вона відокремилася від скелястого виступу і рушила до мене.

Напівдемон, напівлюдина, колишня герцогиня Недоре і моя мати, леді Ірдріш.