Глава 26.3

Це було прекрасно, і це було жахливо. Моє чорне воїнство йшло, не знаючи кордонів і змітаючи все на своєму шляху. Ми палили й руйнували, знищували й грабували все, до чого могли дотягнутися. Села і міста, що чинили опір, я віддавав на розграбування, не відчуваючи мук совісті, не думаючи, що через моє слово постраждають випадкові люди. «Немає невинних, бо мовчазна покірність — теж вина», — так міркував я в ті роки, виправдовуючи себе.

Тепер приховувати магію не було сенсу. Я став використовувати її проти звичайних людей та інших магів, аби завдавати удару напевно. Стах, мій вірний супутник, сковував війська імперії не гірше за ланцюги. Золоті землі, понівечені роками війни, лягли під ноги наших коней за лічені тижні. Послів нового імператора, які просили про перемовини, я наказав убити на місці, а їхні тіла виставити вздовж дороги, якою йшло моє військо.

Дармсуд пав за дві доби боїв. Я спалив і зруйнував понад дві третини міста, не помилував ні цивільних, ні воїнів, які склали зброю. А потім увірвався у палац і постав перед імператором.

На руках моїх була кров його людей, ноги мої були в крові його людей, навіть мій одяг був просочений кров'ю його людей. Я домігся усього, про що мріяв мало не три десятиліття, але відчув лише порожнечу. 

Я переміг, та це не принесло мені звільнення.

Імператор був блідий, його руки тряслися. Ще б пак! Адже по його голову прийшов нещадний герцог сутінкових земель, кривавий маг темряви власною персоною. Ніхто не став перед ясновельможним, аби захистити його. Найвірніші соратники публічно відреклися від нього, в останній, несамовитій надії врятувати свої життя.

Поруч з імператором стояла тільки тендітна дівчина, зовсім юна й слабка. Вона притискала до грудей новонароджену дитину, свого первістка. В її обличчі не було ні кровинки, коли я підійшов до неї й відібрав дитя. Вона впала на підлогу, як зрізана квітка, без стогону і крику, лише з темних очей лилися сльози. А її дитя... Її дитя прокинулося і раптом посміхнулося мені беззубою посмішкою. Своєю маленькою ручкою воно схопило мою рукавицю, і пальці її забарвилися червоним.

У цю мить безумство закінчилося. Я просто стояв і розумів, що не позбавлю це дитя життя, не заподію такого болю його матері. Імператор і весь двір чекали мого рішення, чекали на смерть, як на останній прояв милості, а я не зміг завершити розпочате.

Ми підписали мирну угоду. Недоре залишилося у складі імперії, але з дотриманням усіх давніх привілеїв і цілим переліком нових. Відтепер я міг утримувати свою армію і флот, підпорядковані лише мені. Усі звинувачення в законності моїх прав було знято. Тих, хто сфабрикував їх і ще залишився живим — публічно спалено живцем на головній площі Дармсуда. Потім я покинув Золотий двір і повернувся додому, в Кінна-Тіате, щоб пройти довгий шлях примирення зі своєю суттю.

Ульф якось запитав мене, чому я не зайняв трон. Я б міг стратити ясновельможну сім'ю або відправити куди-небудь у глушину, де під пильною охороною вони б сконали у забутті. Напевно, моя відповідь його здивувала: мені було огидно до нудоти залишатися там. Стіни палацових покоїв були просякнуті зрадою, кров'ю, брехнею. Жодна людина з тих, з ким мені довелося спілкуватися, не була щирою або хоча б вірною своїм переконанням. Усі вони, тільки-но зрозумівши, що їм збережуть життя, одразу ж заходилися гризти одне одного і торгуватися зі мною, сподіваючись урвати більший шматок. 

З тих часів у моїй пам'яті збереглася тільки одна зустріч, але вона досі мені дорога. До мене прийшла імператриця. Зовсім ще юна жінка, тонка і тендітна, немов бронзова статуетка з живими очима. Їй єдиній вистачило хоробрості поговорити зі мною наодинці. Вона не намагалася грати роль великого політика чи шанованої ясновельможної пані. Її руки нервово смикали тонкі ткані одягу, їй ставало зле, якщо я підходив ближче, ніж на три кроки, і все ж вона трималася, щосили намагаючись не показувати свій страх.

Знаєш, що вона сказала мені? Подякувала, що я зберіг життя її синові Рауфу. Ось так просто. Не просила ні про що, не вимагала гарантій безпеки, не пропонувала угод чи домовленостей, нічого не обіцяла. І все ж у її серці виявилося достатньо рішучості та шляхетності, щоб вимовити ці нехитрі слова.

***

Хальвард замовк. Останні промені сонця мазнули по його обличчю червоним — і згасли. Золоті іскри, що горіли у глибині його зіниць, здавалися напівзотлілими вуглями минулих пожеж. 

— Коли я повернувся в Кінна-Тіате, — продовжив він через нетривалий час, — переді мною постало питання: як жити далі? Довге ув'язнення похитнуло мою пам'ять, відібравши й приховавши за глухою безпросвітною пеленою все, чого мене вчили батьки. Ненависть змусила мене бути рішучим та безжальним, і це дозволило мені вижити. Але що добре для війни, не завжди годиться для миру.

Я не терпів компромісів і не прощав слабкостей. Темрява всередині мене підіймалася від найменшого роздратування або гніву. Я не звик її стримувати чи обмежувати. Вона постійно брала гору над моїм розумом, керувала моїми вчинками через інстинкти хижака.

Це коштувало життя не тільки багатьом моїм ворогам, а й декільком союзникам. Мені вистачило розуму усвідомити, що далі так тривати не повинно. Контролю над темрявою довелося вчитися з нуля. 

Я провалювався у спогади, сподіваючись знайти там якісь підказки, що дозволять мені приборкати силу. У гонитві за істиною, я просиджував години й дні в бібліотеці, вивчав стародавні фоліанти, сторінки яких кришилися під пальцями. Крок за кроком, повільно, немов сліпий, я відкривав для себе те, про що знав раніше.

Згодом я став часто усамітнюватися в Тіньовому храмі. Саме він дозволив нарешті сформувати потоки, узяти під контроль сиру міць, яка струменіла по венах. Експериментуючи, спотикаючись і падаючи, з однією удачею на сотню невдач, я рухався вперед.