Глава 36. Шлях до влади

Старий імператор спочив. Серед його дітей сталася суперечка про престол, спалахнув заколот. І тоді один зі спадкоємців згадав про мене. Дурень, він вирішив, що подарувавши мені свободу і повернувши силу, він отримає відданого союзника. Не пам'ятаю навіть його імені, тільки те, що він був худорлявим і жалюгідним, а очі в нього злякано бігали з боку в бік. І все ж він став тим, хто відчинив двері моєї камери. Я обіцяв йому вірність, здається, навіть присягнувся служити… І вбив одразу, щойно покинув стіни в'язниці. У пам'яті досі залишився його здивований й недовірливий погляд. Погляд людини, яка так і не усвідомила, чому її обдурили.

Мені довелося бігти й ховатися. Мене цькували й заганяли, як дикого звіра, але все ж недостатньо старанно, аби я загинув від голоду і холоду. Тепер, коли по моїх венах знову струмувала сила, я перестав бути легкою мішенню. Дійсно спритних мисливців, які наближалися занадто близько, я знищував без вагань і жалю. Інших водив колами й збивав зі сліду, аби вони виснажилися й залишили пошуки. Потім почалася справжня громадянська війна, і про мене забули. А я нарешті зміг розібратися, де перебуваю і що відбувається навколо. 

Виявилося, що в ув'язненні я залишався двадцять сім років. Рівно на рік більше, ніж прожив вільним.

Доля закинула мене у найвіддаленіший від Недоре край імперії. Аби повернутися додому, я мусив пробиратися ворожими землями. Це дало чудову нагоду зрозуміти, як змінилися люди та навколишній світ, поки мене не було. Всюди палахкотіла війна. Я бився то на одній, то на іншій стороні, аби просто вижити. Використовував старі навички й лють, приховував магію. Вбивав за гроші або їжу, не питаючи й не відповідаючи на питання.

Незабаром до мене стали приєднуватися такі ж відступники, як і я. Немов звірі, вони відчували в мені ватажка і збивалися у величезну, голодну до наживи й крові зграю. Я не дошукувався їхніх цілей, не ліз у душі, мені було не важливо, чому вони хочуть чинити саме так. Разом ми стали найманим загоном із дуже дурною славою, адже за собою ми залишали тільки кров і попіл. Так на чолі свого маленького розбійницького війська я повернувся в Недоре.

Герцогством у цей момент правив якийсь старий дурень, що загруз у розкоші та пияцтві. Він довів колись багаті землі до повного зубожіння і голоду. Усюди мене зустрічали зацьковані люди, які втратили надію і боролися за виживання. Місця, які я запам'ятав зеленими, сповненими радості, нагадували розграбований хижаком мурашник. Хвороби, породжені нестерпними умовами й розрухою, скосили багатьох із тих, хто пережив переворот двадцять сім років тому. Мене все ще переповнювала ненависть, але тепер до неї домішалися нотки боротьби за справедливість. Принаймні те, що я побачив, дало певний привід виправдати себе.

Я увійшов до Кінна-Тіате. Жителі самі відкрили ворота, перебивши варту, коли глашатаї оголосили моє справжнє ім'я. Не знаю, повірили мені городяни чи просто втомилися від того життя, що в них було. Своєму загону я заборонив грабувати містян, пообіцявши заплатити зі скарбниці.

Намісника я зарізав власноруч просто посеред його ж спальні, а потім на мотузці протягнув тіло вулицями й повісив на міських воротах. Підлеглі стариганя розбіглися, ми виловлювали їх по одному, немов щурів. І вбивали, вбивали, вбивали…

Наступного дня я заявив свої претензії на герцогський трон. Мене прийняли. Не з любові чи вірності присязі, як це було майже тридцять років тому, а зі страху. Всі розуміли: на незгодних чекає лише смерть. 

Під чорно-синіми прапорами Недоре зібралися всі, хто не бажав визнавати нічиєї руки: бандити, вбивці, дезертири. Але було й чимало тих, хто постраждав від нащадків роду Фарріт. Тих, кого як і мене колись, піддали несправедливому суду і покаранню. Були й мирні селяни, що взялися за зброю через безнадійність. Представники старої знаті, купці, плугатарі — ми прийняли усіх. Далі настала черга думати, як виживати.

Недоре була змучена попереднім правителем, Міата розграбована і спустошена збирачами імператора, а Зелені острови перервали з материком будь-яке спілкування. Я ж чітко розумів, що для подальшої війни потрібні чималі ресурси.

Я уклав угоду із піратами та контрабандистами. Пообіцяв їм помилування і прихисток в обмін на підтримку. Вони довго вагалися, але все ж взялися до справи. Саме контрабандисти допомогли мені отримати те, що на материку на той момент було дорожче за золото і зброю: їжу та зерно на посів. Аби сплатити за це я спустошив не тільки скарбницю. В діло пішло столове срібло, коштовні камені з прикрас матері, ткані сріблом гобелени, магічні артефакти й навіть меблі з тронної зали. Та що там! Я був ладен власноруч здирати позолоту з оздоблення палацу, якби це допомогло нам вижити.

Через два роки смута завершилася остаточною перемогою середнього сина імператора, прадіда Сабіра. А я готувався розпочати повномасштабну війну з Дармсудом. У моїх коморах лежало вдосталь провізії, люди були озброєні, навчені й готові до боїв, узбережжя надійно закрите флотом, який суцільно складався з колишніх морських розбійників. У тилу не лишилося нікого, хто міг би ударити мені в спину. І тоді ми виступили.

Це було прекрасно, і це було жахливо. Моє чорне воїнство йшло, не знаючи кордонів і змітаючи все на своєму шляху. Ми палили й руйнували, знищували й грабували все, до чого могли дотягнутися. Села і міста, що чинили опір, я віддавав на розграбування, не відчуваючи мук совісті, не думаючи, що через моє слово постраждають випадкові люди. «Немає невинних, бо мовчазна покірність — теж вина», — так міркував я в ті роки, виправдовуючи себе.

Тепер приховувати магію не було сенсу. Я став використовувати її проти звичайних людей та інших магів, аби завдавати удару напевно. Стах, мій вірний супутник, сковував війська імперії не гірше за ланцюги. Золоті землі, понівечені роками війни, лягли під ноги наших коней за лічені тижні. Послів нового імператора, які просили про перемовини, я наказав убити на місці, а їхні тіла виставити вздовж дороги, якою йшло моє військо.