Глава 26.2

Старий імператор спочив. Серед його дітей сталася суперечка про престол, спалахнув заколот. І тоді один зі спадкоємців згадав про мене. Дурень, він вирішив, що подарувавши мені свободу і повернувши силу, він отримає відданого союзника. Не пам'ятаю навіть його імені, тільки те, що він був худорлявим і жалюгідним, а очі в нього злякано бігали з боку в бік. І все ж він став тим, хто відчинив двері моєї камери. Я обіцяв йому вірність, здається, навіть присягнувся служити… І вбив одразу, щойно покинув стіни в'язниці. У пам'яті досі залишився його здивований й недовірливий погляд. Погляд людини, яка так і не усвідомила, чому її обдурили.

Мені довелося бігти й ховатися. Мене цькували й заганяли, як дикого звіра, але все ж недостатньо старанно, аби я загинув від голоду і холоду. Тепер, коли по моїх венах знову струмувала сила, я перестав бути легкою мішенню. Дійсно спритних мисливців, які наближалися занадто близько, я знищував без вагань і жалю. Інших водив колами й збивав зі сліду, аби вони виснажилися й залишили пошуки. Потім почалася справжня громадянська війна, і про мене забули. А я нарешті зміг розібратися, де перебуваю і що відбувається навколо. 

Виявилося, що в ув'язненні я залишався двадцять сім років. Рівно на рік більше, ніж прожив вільним.

Доля закинула мене у найвіддаленіший від Недоре край імперії. Аби повернутися додому, я мусив пробиратися ворожими землями. Це дало чудову нагоду зрозуміти, як змінилися люди та навколишній світ, поки мене не було. Всюди палахкотіла війна. Я бився то на одній, то на іншій стороні, аби просто вижити. Використовував старі навички й лють, приховував магію. Вбивав за гроші або їжу, не питаючи й не відповідаючи на питання.

Незабаром до мене стали приєднуватися такі ж відступники, як і я. Немов звірі, вони відчували в мені ватажка і збивалися у величезну, голодну до наживи й крові зграю. Я не дошукувався їхніх цілей, не ліз у душі, мені було не важливо, чому вони хочуть чинити саме так. Разом ми стали найманим загоном із дуже дурною славою, адже за собою ми залишали тільки кров і попіл. Так на чолі свого маленького розбійницького війська я повернувся в Недоре.

Герцогством у цей момент правив якийсь старий дурень, що загруз у розкоші та пияцтві. Він довів колись багаті землі до повного зубожіння і голоду. Усюди мене зустрічали зацьковані люди, які втратили надію і боролися за виживання. Місця, які я запам'ятав зеленими, сповненими радості, нагадували розграбований хижаком мурашник. Хвороби, породжені нестерпними умовами й розрухою, скосили багатьох із тих, хто пережив переворот двадцять сім років тому. Мене все ще переповнювала ненависть, але тепер до неї домішалися нотки боротьби за справедливість. Принаймні те, що я побачив, дало певний привід виправдати себе.

Я увійшов до Кінна-Тіате. Жителі самі відкрили ворота, перебивши варту, коли глашатаї оголосили моє справжнє ім'я. Не знаю, повірили мені городяни чи просто втомилися від того життя, що в них було. Своєму загону я заборонив грабувати містян, пообіцявши заплатити зі скарбниці.

Намісника я зарізав власноруч просто посеред його ж спальні, а потім на мотузці протягнув тіло вулицями й повісив на міських воротах. Підлеглі стариганя розбіглися, ми виловлювали їх по одному, немов щурів. І вбивали, вбивали, вбивали…

Наступного дня я заявив свої претензії на герцогський трон. Мене прийняли. Не з любові чи вірності присязі, як це було майже тридцять років тому, а зі страху. Всі розуміли: на незгодних чекає лише смерть. 

Під чорно-синіми прапорами Недоре зібралися всі, хто не бажав визнавати нічиєї руки: бандити, вбивці, дезертири. Але було й чимало тих, хто постраждав від нащадків роду Фарріт. Тих, кого як і мене колись, піддали несправедливому суду і покаранню. Були й мирні селяни, що взялися за зброю через безнадійність. Представники старої знаті, купці, плугатарі — ми прийняли усіх. Далі настала черга думати, як виживати.

Недоре була змучена попереднім правителем, Міата розграбована і спустошена збирачами імператора, а Зелені острови перервали з материком будь-яке спілкування. Я ж чітко розумів, що для подальшої війни потрібні чималі ресурси.

Я уклав угоду із піратами та контрабандистами. Пообіцяв їм помилування і прихисток в обмін на підтримку. Вони довго вагалися, але все ж взялися до справи. Саме контрабандисти допомогли мені отримати те, що на материку на той момент було дорожче за золото і зброю: їжу та зерно на посів. Аби сплатити за це я спустошив не тільки скарбницю. В діло пішло столове срібло, коштовні камені з прикрас матері, ткані сріблом гобелени, магічні артефакти й навіть меблі з тронної зали. Та що там! Я був ладен власноруч здирати позолоту з оздоблення палацу, якби це допомогло нам вижити.

Через два роки смута завершилася остаточною перемогою середнього сина імператора, прадіда Сабіра. А я готувався розпочати повномасштабну війну з Дармсудом. У моїх коморах лежало вдосталь провізії, люди були озброєні, навчені й готові до боїв, узбережжя надійно закрите флотом, який суцільно складався з колишніх морських розбійників. У тилу не лишилося нікого, хто міг би ударити мені в спину. І тоді ми виступили.