Глава 26. Шлях до влади

Клинки огидно завищали, розсипали іскри й розійшлися в сторони. Ульф миттєво змінив лінію і відступив, аби збільшити дистанцію до умовно безпечної. Підняв меч у верхнє положення вістрям до супротивника, готуючись, придивляючись. Крок уперед, крок назад, воїни ніби танцювали в очікуванні нової атаки. У якийсь момент Чорний Вовк зробив різкий рух уперед, перетинаючи невидиму межу, а потім у стрімкому випаді відкинув убік виставлений у захист клинок. Якби на місці супротивника був будь-хто інший, атака досягла б мети, і укол кінцем меча припав би в груди або ключицю. Однак Хальвард встиг відреагувати й злегка відхилився вбік, пропускаючи блискуче лезо вище.

Йорунн стежила за поєдинком, немов заворожена. Ні з ким іншим Ульф ніколи не тренувався на справжній зброї. Ба більше, називав це позуванням і долею марнославних дурнів. Навіщо ризикувати завдати травми тому, хто може стояти з тобою пліч-о-пліч у майбутньому бою? До того ж на всіх спарингах воїни обов'язково надягали захисну броню з багатошарової простьобаної тканини й шкіри. Це заважало, сповільнювало, обмежувало рухи, але водночас готувало тіло до ваги бойового обладунку. Та й, чесно кажучи, зберігало від зайвих синців і саден, коли удар усе-таки не вдавалося відбити або блокувати. А у випадку тренування з Ульфом це відбувалося постійно.

Проте для правителя Чорний Вовк поступився принципами. Хальвард наполягав на бойовій зброї й відсутності захисту, доводячи ризик до межі, змушуючи включитися всі інстинкти, навички та досвід. Утім, спостерігаючи за поєдинком цих двох, Йорунн була змушена визнати, що за їхнього рівня майстерності цей захід виглядав якщо не розумним, то цілком допустимим.

Ульф був небезпечно стрімким, непередбачуваним. Він тасував стійки, позиції й лінії настільки майстерно, що складалося враження, ніби це танець, а не бій. Перевагою Хальварда був досвід, жорсткий холодний розрахунок, скупа виваженість і точність кожного руху.

Клинки знову задзвеніли, Хальвард прийняв випад напряму, закриваючи груди від смертоносного удару, зробив крок уперед, наближаючись до супротивника практично впритул. Мечі намертво зчепилися в замок гардами, і герцог різко повернув руків'я так, щоб навершя опинилося між зап'ястями Ульфа, а лезо пройшло над лівим плечем мага. Ще секунда, спритний круговий рух — і клинки розгорнулися вістрями донизу.

Йорунн ойкнула: таким чином можна було легко зламати зап'ястя супротивника. Але, Ульф не був би собою, якби попався в цю пастку. Він розтиснув пальці, дозволяючи непотрібному тепер мечу впасти на каміння, але тим самим розірвав небезпечне зчеплення.  Одразу ж розвернувся і з усієї сили завдав удару ліктем по відкритому лівому боці герцога. Хальвард, що не встиг погасити швидкість попереднього маневру, удар пропустив й вимушено позадкував на три кроки. Зрозуміло, цього часу Ульфу вистачило, щоб підхопити з землі свою зброю і перейти в захисну стійку.

Найбільше Йорунн захоплювало й жахало, коли ці двоє починали грати одне з одним. Зрозуміло, у справжньому бою такого не траплялося, але на освітленому сонцем майдані в горах можна було дозволити собі відточувати найвишуканіші та найсмертоносніші рухи.

Чорний Вовк атакував зверху, Хальвард закрився, утримуючи меч двома руками, щоб одразу ж завдати підступного удару по ногах. В останню мить він розгорнув лезо долілиць, але Чорний Вовк все одно зашипів від болю й досади: це був повнісінький програш, який в реальності коштував би йому обох ніг, а може, й життя. Утім не минуло й хвилини, як правитель пропустив схожий удар, тільки Ульф виконав його, виходячи з розвороту, а отже набагато потужніше.

До вечора всі троє — втомлені, пошарпані, але задоволені — завершили заняття. З приходом тепла Ульф став часто забирати Йорунн на тренування в гори, туди, де колись правитель вперше показав їй силу вогняної стихії. Невдовзі до них приєднався Хальвард. Він практично не оголював зброї, лише спостерігав за вихованкою, що лише під кінець літа перестала виглядати поряд з Ульфом, як настовбурчене курча, якого ось-ось схопить шуліка.

***

— Ви в курсі, що ваш архіваріус, або хтось з його попередників, хто там мав записувати історію герцогства, або дурень, або роззява? — ліниво поцікавилася Йорунн в Хальварда.

Той саме закінчив ретельний огляд клинка і, задоволений, одним точним рухом вклав його в піхви. Чорний Вовк уже закінчив збори й терпляче чекав на друзів біля коней трохи нижче на схилі. Кінна-Тіате лежав під їхніми ногами, освітлений косими променями вечірнього сонця. 

— Звідки такі висновки? — Хальвард зацікавлено обернувся до дівчини, що витяглася на землі в повний зріст й гризла кінчик зірваного колоска. Останні промені сонця ласкаво гладили її розпатлане волосся, пухнасті колоски розгойдувалися на вітрі, а повітря сповнилося вечірнім ароматом розігрітого пилу й терпких трав, які вдосталь росли на схилах гори. 

— Датування невірні, — пояснила Йорунн. — Я вирішили нарешті закрити проріхи у знанні історії. А заразом прочитати про магічні війни, які й ви, і Ульф, і усі інші навіть згадувати не хочуть. І ось дивина: якщо вірити хронологічним записам остання така відбулася майже сімдесят років тому, а ви якось казали, що пам’ятаєте її.

— Бо це так і є.

Вона здивовано випросталася й підібгала ноги.

— Ні.

— Так.

— І скільки вам має бути років? 

— Сто двадцять чотири.

Колосок випав на землю, Йорунн ошелешено кліпнула очима.

— Трясця. Схоже, починати треба було із вашого родинного дерева та сімейних хронік.

Хальвард хихотнув: в неї був настільки милий й розгублений вигляд, що втриматися не вийшло.

— Довго на вас чекати? — донісся обурений голос Ульфа. — Збираєтеся повільніше за равликів. Хочете в темряві спускатися?

— Боїшся залишитися з нами сам на сам після заходу сонця?

— Хочу вимитися, бо я втомлений, брудний, і від мене тхне кінським і власним потом. Від вас обох теж, якщо забули.