Глава 25.3

Коли Сабір почув пропозицію сестри, його здивування було безмірним.

— Що за дурниці? Навіщо наложниці залишати гарем? 

— Вона ще слабка після пологів, та й свіже повітря допоможе хлопчикові рости міцним. Ну і далеко від палацу вони з дитиною будуть у більшій безпеці. Ці гаремні чвари й здорову людину в могилу зведуть, що вже говорити про Арселію. Зараз вона вкрай вразлива.

— Про що ти говориш? Які чвари?

— О, брате, ти так далекий від життя жіночої половини палацу, що навіть уявити не можеш, як же там важко дихається. Та будь-яка з твоїх нових фавориток готова  власними зубами перегризти горло й Арселії, і Аділю. А якщо з'являться ще діти…

— Це навряд чи, — голос імператора поважчав. — Чесно кажучи, я досі дивуюся, як вона змогла народити. Мені з дитинства казали, що дітей у мене не буде через якусь хворобу, яку я переніс у дитинстві. Аділь — це диво, але швидше за все воно не повториться.

— Отже, всі ці жінки мріють даремно?

— Думаю, так. Але, твої слова змусили мене дещо усвідомити. Хочу зміцнити становище сина. Йому потрібен захист, і не тільки мій. А хто готовий віддати за дитину власне життя, якщо не мати? Я одружуся з Арселією й офіційною зроблю її імператрицею. Це остаточно затвердить права Аділя і вбереже занадто пусті голови від спроб замахів. Одна річ — посунути суперницю, зовсім інша — підняти руку на ясновельможну пані.

— Мудре рішення.

— У твоїй пропозиції теж є сенс. Нехай після церемонії Арселія з дитиною переїдуть в один з приміських маєтків. Там за ними буде організовано найкращий нагляд із можливих, я сам відберу людей. Немає сенсу ризикувати даремно.

— Ти зміг би відвідувати їх іноді, або я передавала б їм новини від тебе, — запропонувала Мейрам.

Він розсіяно кивнув:

— Добре. Завтра ж дам доручення почати приготування до весілля і коронації.

— Це дуже далекоглядно, брате мій.

Ось так абсолютно несподівано для себе, Арселія стала дружиною ясновельможного Сабіра. І нехай влада її не цікавила, і багато в чому статус імператриці був лише формальністю, але для безрідної Нури, однієї з багатьох доньок бідного пустельного роду, це було запаморочливою удачею.

Весілля готувалося три місяці. Церемонія затьмарила всі урочистості, які міг згадати Дармсуд. Усю дорогу від палацу до Храму стихій вкрили пелюстками квітів, перед імператорським подружжям розсипали золоті й срібні монети, на славу наречених викрикували привітання і благословення, побажання довгого життя, здоров'я і численного потомства. Грала музика, плескали на вітрі червоні прапори, а в повітрі пахло прийдешнім теплом. Сабір своїми руками поклав на голову колишньої рабині важкий золотий вінець, всипаний рубінами, і проголосив її імператрицею, а малюка Аділя — своїм спадкоємцем.

Незабаром після весілля Арселія зробила дві щедрі пожертви. Одну — своїй рідній сім'ї, що досі жила в пустелі. Другу — школі Мушараффа бен Рушді. Борода купця до цього моменту вже стала повністю сивою, але очі сяяли колишньою яскравою блакиттю. Тепер, коли його вихованка носила корону, Мушарафф ледь наважився просити про зустріч із нею.

Чесно кажучи, для Арселії школа рабів була більшою домівкою, ніж намети давно покинутого роду. Тому зустрічі з колишнім господарем вона зраділа всім серцем. Мушарафф слідував за жінкою, шанобливо відстаючи від неї на два кроки, як того вимагали правила двору. Ще на півкроку за ним ішли дві рабині й четверо темношкірих євнухів, озброєних краще за міську варту.

— Моїй вдячності немає меж, ясновельможна, — тихо долинув низький голос Мушараффа. — Це честь, що ви пам'ятаєте про мою школу. 

— Я пам'ятаю все те добре, що ви зробили для мене. І розумію, якою удачею виявилася тоді буря в пустелі.

— Отже, ви не тримаєте на мене образи?

— За що? — здивування імператриці було настільки щирим, що старий зніяковів.

— Адже я робив це все не заради вашого щастя, а тільки заради власного прибутку й успіхів школи.

— У цьому світі мало кого турбує чуже щастя, — трохи схилила голову Арселія. — Але вам я дійсно зобов'язана. І не так важливо, чому наші інтереси збіглися, якщо обидві сторони опинилися у виграші.

— Схиляюся перед вашою мудрістю і добротою, — Мушарафф злегка торкнувся рукою спочатку чола, потім серця. — Чи дозволено мені буде запитати вас про щось особисте?

— Так.

— Ви щасливі?

Арселія довго мовчала, ретельно добираючи слова.

— Я отримала від долі набагато більше, ніж могла уявити. Напевно, це і є щастя? Бажати іншого — жадібність. Чи не ви казали, що смиренність — найвища чеснота?

— Люди схильні помилятися, моя пані, а я — лише стара, дурна людина. До того ж тоді я розмовляв із хоч і прекрасною, але рабинею, а нині схиляюся перед ясновельможною пані. Просто хочу, щоб ви знали: якщо в моїх силах буде зробити щось для вас, можливо не зараз, а набагато пізніше, вам потрібно лише сказати про це.

За кілька днів Арселія поїхала з Дармсуда, Сабір повернувся до попереднього упорядкованого життя, а леді Мейрам отримала змогу час від часу залишати міські стіни, щоб відвідати імператрицю та племінника.

І кому яке діло, якщо іноді дорогою до подруги, сестра ясновельможного дозволяла собі короткі розмови з незнайомими людьми або здійснювала несподівані прогулянки в бік від потрібного шляху? Головне було зроблено: Мейрам отримала можливість залишати столицю, не викликаючи підозр. А заразом й віддалила від двору єдиного спадкоємця Сабіра, що давало нехай і примарну, але надію, що дитя виживе у небезпечних дорослих іграх.