Глава 25.2

Арселія прийняла і ці зміни без жодної скарги, а весь вільний час приділила сину. Лише іноді її викликали до ясновельможного: як співрозмовник та уважний слухач вона залишилася незамінною, цю частину їхнього зв’язку ніхто не зміг зруйнувати.

Через характер і виховання, Арселія з усіма навкруги намагалася спілкуватися рівно і спокійно. Навіть коли вона стала негласним ворогом усього гарему, їй вдалося зберегти обличчя, уникнувши гучних скандалів. З втратою прихильності імператора кількість заздрісних поглядів, спрямованих на неї, теж зменшилася.

Звісно, потай багато наложниць мріяли опинитися на її місці, але тепер вони сприймали Арселію лише як вихватько, якій пощастило піднятися першою. У тому, що її зірка вже закочується, не сумнівався ніхто. Про неї стали забувати. Арселія видихнула з полегшенням, добровільно віддаляючись від жіночих інтриг і дозволяючи іншим красуням поборотися за своє щастя.

Як не дивно, в останні місяці вагітності жінка зблизилася з сестрою імператора. Леді Мейрам виявляла належні її статусу увагу і незмінно приділяла матері спадкоємця кілька днів на тиждень. Справжньої дружби між двома настільки різними жінками не виникло, але взаємний інтерес був присутній.

Леді Мейрам виглядала для Арселії загадкою і таємницею. Вихована в багатому домі, шляхетна за правом народження, наділена справжньою магією, доволі вільна й незалежна вона була для наложниці надістотою. Утім, як з'ясувалося невдовзі, свобода Мейрам виявилася уявною, а життя — далеким від казки.

Такі несхожі зовні, народжені в різних світах, вони виявилися цікавими одна одній. Коли леді Мейрам від'їжджала в Кінна-Тіате, Арселія тільки-тільки почала відновлюватися після пологів. Крововтрата і тривала лихоманка позбавили її можливості вставати, але життя вже не висіло на волосині.

***

Леді Мейрам вирішила провідати подругу ввечері першого ж дня після приїзду. Вона щиро скучила і хвилювалася за здоров'я матері спадкоємця. Тож коли Арселія вийшла назустріч усміхнена і з легким рум'янцем на щоках, серце сестри імператора забилося рівніше і спокійніше. Служниці накрили невеликий столик в особистому саду Арселії. Попри зимову пору, тут було красиво, та й дитина дрімала поруч у колисці, беззвучно ворушачи губками уві сні.

— Він такий крихітний, але такий гарний, — тихо зітхнула Мейрам. — І дуже схожий на мого брата.

— Це правда, — м'яко посміхнулася наложниця, — слава пустельним вітрам, його народження остаточно зруйнувало всі сумніви в тому, хто його батько. Важко сперечатися з такою схожістю.

— Як ти почуваєшся? Мені сказали, брат до тебе не заходить?

— Ясновельможний Сабір приділяє мені ту кількість уваги, яку може і хоче собі дозволити. Він добрий до нас із сином, щедрий, турботливий. Іноді ми розмовляємо.

— Непогано для батька й імператора, — Мейрам задумливо помішувала ложечкою в чашці солодкий напій. — Але хіба про таке ми мріяли, бувши юними?

— Не важливо, про що ми мріяли, коли були дітьми. Важливо, як ми приймемо реальність, ставши дорослими.

— Не перестаю дивуватися, — похитала головою золотоволоса красуня. — Стільки смирення і покірності. У тобі взагалі немає жодної краплі марнославства чи корисливості?

— Напевно, моя корисливість просто полягає в іншому. Я б усі титули й багатства віддала за можливість жити в спокої. Мене мучать постійні страхи, часом я боюся навіть власних слуг. Жіноча заздрість у цих стінах подібна до кислоти: вона руйнує й спотворює тіла та душі.

— Тобі є чого боятися? — насупилася Мейрам. — Тільки скажи — і я поговорю із братом. Він може забезпечити тобі й синові кращу охорону.

— О ні, не варто його турбувати. Поруч зі мною й так вірні ясновельможному люди, які не залишають нас ні вдень, ні вночі. І це правильно, поки в Сабіра лише один син. Можливо, якщо хтось із наложниць подарує йому дітей, я дихатиму вільніше. 

— Ти єдина, хто зміг зачати й виносити більш ніж за десять років. Це справжнє диво.

— Знаю, мені говорили разів сто. І все ж, якщо знайшлася я, знайдуться й інші, це лише питання часу.

— Так, час... — протягнула Мейрам, — наріжний камінь для будь-якого правителя. Часу завжди не вистачає і минає він надто швидко.

— Про що ти? — здивовано підняла брови Арселія. — Чий час минає надто швидко?

— Не звертай уваги, — вичавила з себе посмішку Мейрам. — Так, думки вголос. А знаєш, щодо заздрощів ти права: навіть я тобі заздрю.

— Ти? Мені? — прекрасні мигдалеподібні очі Арселії стали схожі на нічні озера: бездонні й круглі.

— Так. Ти така молода, але вже пізнала щастя материнства.

— А разом із ним і вічні тривоги та страхи за життя дитини. Це жахливий тягар.

— А якби ти могла вибрати свою долю, чого б побажала? Мир і спокій на самоті чи оця крихта щастя? — Мейрам повернулася до немовляти, уважно спостерігаючи за реакцією молодої матері.

— Не знаю, та й не важливо, бо у мене такого вибору немає. Але я дуже хвилююся за сина. Яким він виросте? Як складуться його стосунки з батьком? Чи візьме цей малюк одного разу тягар правління або стане жертвою політичних інтриг?

Леді Мейрам нахилилася ближче до співрозмовниці, взяла її за руки у свої та зазирнула просто у вічі.

— Не виснажуй себе цими думками. Обіцяю бути поруч. Зберігатиму твоє дитя, як своє власне.

— Дякую.

Наложниця схилила голову й на мить притулилася чолом до пальців Мейрам.

— Тобі б хотілося ненадовго залишити палац? — раптово змінила тему сестра Сабіра. — Пожити за містом, далі від гарему, ближче до природи. Та й дитині це корисно.

— Звучить, наче казка. Але навряд ясновельможний це дозволить.

— Думаю, мені варто поговорити з ним. Коли настане весна, ви могли б перебратися кудись, де є вода і парки, але немає галасу і штовханини.

— Це було б прекрасно, — у темних очах світилася щира вдячність.

— Отже, вирішено! Залишилося тільки підібрати місце.