Глава 24.1

***

Вози, які вона помітила вдень біля гончарної лавки, нікуди не ділися. Охоронці, що мали стежити за товаром, розташувалися поруч: один гострив меч, інший ліниво прогулювався вперед-назад, аби не змерзнути. Розум підказував їй, що не варто підходити й починати із ними розмову. Що хтось із них міг би впізнати її й почати ставити незручні питання, та сил просто відвернутися й піти геть в Йорунн не знайшлося.

— Це не для продажу, — буркнув той, що ходив біля воза, коли вона наблизилася. Зблизька він виглядав зовсім юним, тільки світла борідка додавала трохи солідності. Говір імперії давалася йому важко, різкі уривчасті звуки мови Хольда прозвучали для дівчини, як найбажаніша музика.  — Товар в лавці. Це — на замовлення.

— Я не до гончаря, — озвалася вона, змусивши обох здивовано підвести очі й завмерти. — Я до вас.

За пів години вона вже знала все. Що ці двоє дійсно родом зі степу, з поселень південніше Вітахольму. Що зустрілися вони на тракті випадково, а в охорону до каравану гончаря найнялися близько пів року тому, після довгих місяців злидарювання й мандрів напівпорожніми землями. Що їхні домівки зруйнували кочівники, і хоча зараз Талгат вимушено відступів аж до Вітахольму, повертатися все одно було нікуди.

Дізналася також, що старший з них, той, що гострив меч, колись бачив сім’ю конунга на святі, втім, не впізнав Йорунн, дивлячись просто їй у вічі. Тепер він крутив у руках знак посвяти в воїни, причеплений до паска шкіряним шнурком разом з десятком інших амулетів, й розповідав, розповідав, розповідав…

— Після поразки всі ми були розгублені. Конунг загинув, його сестру стратили, а скільки наших залишилося гнити без поховання в тих проклятих пагорбах і уявити страшно. Може, я й мав повернутися до когось із нових командирів, та я не зміг. Я втік зі степу й більше не повертався туди навіть на день. Той сором і відчай, що накотив на багатьох з нас, не передати словами… Коли очі підняти несила, коли руки тремтять, коли коліна підгинаються від усвідомлення, скільки загинуло в тій війні, як вони загинули. — Він стиснув металевий знак у руці, ледь не зім’явши його. — Я клявся бути гідним, та не впорався.

Йорунн поклала руку поверх його пальців:

— То ти тому зняв свій знак?

— Він для воїнів, не для боягузів. 

— Ти не боягуз. Просто війна — це не красиві пісні й легенди. Втрачати друзів й самого себе не так вже й просто. Втім, ти живий і, можливо, одного дня ще повернешся додому.

— Навряд. Моє призначення ось, — він вказав головою на криті вози: — горщики охороняти, не більше. — Чоловік скривився, якось безнадійно махнув рукою і повернувся до неї: — А ти? Як дісталася сюди?

— Як і всі, — відвела очі Йорунн. — Просто тікала від смерті.

— А сім’я?

— Батьки давно померли, а брат… — вона проковтнула клубок у горлі, — брат загинув перед штурмом Вітахольму.

— Він теж був воїном? 

— Найкращим з усіх, кого я знала, але в мене навіть якоїсь дрібнички на згадку про нього не залишилося.

— Співчуваю.

Вона мовчки кивнула, несила передати словами відчуття, що накрили її із головою.

— Але зараз вже легше? Облаштувалася на новому місці? — спробував змінити тему чоловік, уважно розглядаючи її. Йорунн подумки зітхнула із полегшенням: сьогодні на ній була звичайнісінька сукня й простий плащ. Ані гербів Недоре, ані прикрас чи дорогої зброї, що могли б викрити її статус. — Якщо хтось ображає, ти тільки скажи. Я може й не герой, та в біді не залишу.

— Все у порядку, — блідо посміхнулася вона. — Я… Мені пощастило. В якомусь сенсі навіть значно більше, ніж я заслуговую. У мене є друзі, які допомагають.

— Точно?

— Так. Але дякую, що запитав. То коли рушаєте далі?

— Завтра на світанку. Вантаж готовий, треба доправити до фортеці Хьортен, а далі буде видно. 

— Ну що ж. Тоді гарної дороги й нехай береже тебе Семиліка. Удачі тобі й твоєму другу, — вона підвелася й раптом на мить обняла незнайомця. Той спершу закляк, а потім поплескав її по плечу.

— І тобі.

Вона поривчасто повернулася й покрокувала геть. 

— Гей, дівча, зажди!

Йорунн обернулася. Чоловік підвівся, дістав простого ножа, зрізав з паска металеву фігурку коня, наблизився й вклав в її руку:

— Ось, тримай. На згадку про нашу зустріч. І на добру пам’ять про твого брата.