Глава 24. Подих весни

Останні дні Віала здавалася пригніченою. Вона майже ні з ким не заговорювала, відповідала не до ладу, а іноді взагалі застигала, дивлячись в одну точку і думаючи про щось своє. Ульф через це супився і згадував Ундеса найнеприємнішими словами з усіх, що знав. Щоправда, робив це виключно тоді, коли сестри не було поруч. А от Йорунн непокоїлася дедалі більше. Вона чудово розуміла, що ділитися переживаннями чи скаржитися Віала не стане, але водночас усвідомлювала, що замкнені в голові думки подібні до повільної отрути. 

—  Вся ця історія зі шлюбом боляче вдарила по ній, — зазначив Хальвард після чергового тренування. — Не дивно, що вона почувається пригніченою. Зробити пропозицію від імені імператора, водночас принизивши й дорікнувши минулим, це ще треба вміти, але Ундес упорався. Я хотів би допомогти їй, але з досвіду знаю, що іноді непрохане втручання робить тільки гірше, відбираючи в людини віру у свої власні сили. Віала напрочуд сильна, життя загартувало її характер, тож дай їй можливість усе осмислити.

Частково це було правдою, і якийсь час у Йорунн вистачало терпіння просто спостерігати. Але цього ранку вона не витримала. Дивитися, як Віала бездумно колупається виделкою в напівпорожній тарілці вже пів години, було вище її сил.

— Усе, досить, — рішуче видихнула степовичка й відібрала у Віали посуд. — Збирайся, ми йдемо в місто.

— Що? — Віала немов виринула на поверхню з-під води. — Навіщо?

— Мені дещо потрібно купити, — Йорунн потягнула подругу за руку, поки та не отямилася. — Погода чудова, у мене вільний від занять день. Уже не пам'ятаю скільки часу не ходила торговими рядами.

— Я не найвдаліший супутник.

— Зате досвідчений. Не Ульфа ж мені тягнути по крамницях. Ходімо.

— Тільки, якщо наполягаєш...

Місто зустріло їх метушнею, різномаїттям і гомоном. Свята вже давно закінчилися, саяни відправилися додому, але тут все одно було на що подивитися. Йорунн рішуче оминула кілька крамничок з краю і заглибилася в лабіринт переходів торгового кварталу. Сьогодні їй було цікаво все: від столика кравця до зброярень. Вона майже пів години обирала плетені шкіряні шнурки із кольоровими скляними намистинами, купила солодощів з сушених фруктів, привезених з півдня, вмовила Віалу подивитися виставу вуличних артистів, потім довго й ґрунтовно розглядала прикраси з перлів, які привезли з Зелених островів.

Перлини були різних форм й розмірів, і Йорунн буквально закидала Віалу питаннями, чому ціна на них відрізнялася майже вдесятеро. Сестра Ульфа зітхала і терпляче пояснювала: ось ці, блідо-блакитні ідеальної форми кульки можна добути лише на значній глибині, що є вкрай небезпечним завданням. А інші, майже чорні — тільки в трьох затоках на всьому узбережжі. 

В одному місці, щоправда, степовичка затрималася й здивовано озирнулася, почувши декілька уривчастих фраз рідною мовою. Спершу, вона вирішила, що їй здалося, але згодом розгледіла на подвір’ї лавки гончаря навантажені вози, а серед їхніх охоронців — двох чоловіків зі світлим волоссям й характерним озброєнням. Серце її пропустило кілька ударів, дихання ж навпаки прискорилося.

— Що там? — поцікавилася Віала. — Туди нам теж треба зайти?

— Ні-ні, — поспіхом озвалася Йорунн, повертаючись спиною до незнайомців. — Не зараз. Згадала дещо. Зайду іншим разом.

До середини дня Віала втомилася, змерзла й зголодніла настільки, що повертатися до замку пішки й прямо зараз просто відмовилася.

— Добре, пішли, я знаю, де можна перепочити.

Йорунн сховала посмішку й майже одразу звернула у трактир, що розташувався неподалік лавки торговця перлинами. Тут було чисто і затишно, пахло чимось солодким й пряним, а у куточку знайшовся вільний стіл. Віала зі стогоном звалилася на люб'язно підсунуту трактирником лавку.

— Ніколи не підозрювала в тобі такої пристрасті до марнування часу, — здивовано помітила вона й розтирла змерзлі пальці. — Навіщо все це?

— Бо хочу хоч іноді відчути себе звичайною людиною, — пояснила Йорунн. — Щоправда, такою, що живе в найцікавішому місті імперії й має змогу доторкнутися до купи таємниць. 

Віала скептично підняла брову, але коментувати не стала.

— І одна з них, — Йорунн втягла носом повітря й замріяно примружилася, — що ж це дає такий аромат?!

— Аніс, кориця й ваніль.

— Звідки знаєш?

— На півдні імперії це найулюбленіші спеції, тож їх везуть всюди, де є торгові шляхи.

— Треба перевірити, чи це так приємно на смак, як на запах.

Перевіряти, судячи з усього, Йорунн вирішила ґрунтовно. Коли власник трактиру отримав замовлення на майже всі солодощі й дивинки, що були в наявності, Віала, нарешті, зрозуміла, що справа нечиста.

— Ти навмисне це робиш?

— Що саме? — здивування на обличчі Йорунн було найщирішим у світі.

— Годуєш мене солодким, розважаєш, розпитуєш про всякі дурниці.

— Не розумію про що ти, я просто допитлива. А тобі хіба не сподобалося така прогулянка?

— Чи сподобалося мені промерзнути до кісток, півдня простирчати в крамницях, втомитися і зголодніти до півсмерті, а під кінець об'їдатися солодким? — обурилася Віала, а потім, витримавши значну паузу, радісно закінчила: — дуже, ще і як!

І вони обидві розсміялися: від душі, до сліз й неможливості вдихнути. Відвідувачі корчми — самі лише поважні торговці та гільдійські майстри — зацікавлено роздивлялися їх обох, намагаючись з’ясувати причину бурхливих веселощів.

— Тільки ось додому я вже повернутися не зможу, доведеться тобі мене на руках нести, — видихнула, нарешті, Віала. — У мене сил ні на що немає. Може тебе Ульф і підготував до подібних випробувань, але я лише слабка жінка.

— Кхм, — пролунало поруч ввічливе покашлювання.

Вони обернулися: поруч зі столиком мʼявся Арен. Віала чомусь зніяковіла й опустила очі, а от Йорунн, навпаки, зраділа.

— Леді Йорунн, леді Віала, — ввічливо вклонився він. — Прошу вибачити, що перериваю вашу бесіду…