Глава 19.1

*** 

— Як твоє ім'я? — запитав Хальвард, розглядаючи істоту перед собою.

— Моє ім'я нічого не скаже тобі, смертний, — голос, що вимовив ці слова, належав кому завгодно, але не Ундесу. — Ти не гідний знати його.

— Я маю якось звертатися до тебе.

— Називай тоді Радником, мені подобається це слово.

— Що ж, Раднику, ти розповіси мені, навіщо тобі знадобилося тіло цієї людини?

— Він сам віддав його мені. Воно — плата за мою допомогу.

— Ти ж розумієш, що тіла смертних, занадто слабкі, аби витримати таких, як ти?

— Ти багато чого не знаєш про нас, людський вихватько. Я вмію продовжувати життя своїм іграшкам.

— Припустимо, мої знання дійсно обмежені — кивнув Хальвард і м'якою ходою хижака рушив навколо зв'язаного бранця. — Я ще не бачив демонів в нашому світі, хоча чув від матері, що таке можливо.

Радник зацікавлено схилив голову на бік.

— То чутки не брешуть, ти дійсно смертний байстрюк зрадниці Ірдріш?

— Приємно, що немає потреби в довгому представленні, — слабко посміхнувся герцог. — Хоча дивно, що пересічний дріб'язок на кшталт тебе наважується назвати її ім'я вголос. Утім, зараз це не важливо. Моя мати не була надто балакучою, проте навчила мене деяких корисних речей. Наприклад, як стримувати та контролювати подібних до тебе, коли ви втілюєтеся в людях. Тож ти відповіси мені на кілька запитань, перш ніж я дозволю тобі піти.

Істота на підлозі прошипіла щось злісне і рвонула до герцога, але наче налетіла на незриму перепону і, поранившись об неї, з виттям покотилася по підлозі. Хальвард підійшов ближче, майже торкаючись істоти носками чобіт і змушуючи її відповзти до самої стіни.

— А тепер, коли ми з'ясували, що заподіяти мені шкоди ти не здатен, скажи, Раднику, хто і навіщо наказав убити мою вихованку?

Червоноокий демон насилу підвівся і процідив:

— Я служу Господареві, смертний. І відповідаю тільки йому. 

— І хто ж твій господар? Ясновельможний Сабір?

Демон розреготався диким, невгамовним і холодним сміхом.

— Твій імператор — лише іграшка, кровний боржник мого повелителя, так само як ця людина, Ундес, — мій.

— І як давно ви контролюєте Сабіра?

— О, ні-ні. Контролювати надто клопітно, та й не потрібно. Він сам непогано справляється. А от як давно — це не твого розуму справи, напівкровко.

— Погано рахуєш: квартерон. Мати була наполовину людиною.

— Твоя правда, забув, — погодився демон. — Її людська частина була така слабка, що навіть серед нас вона вважалася однією з найсильніших. Якби не її зрада, вона багато б чого досягла.

— Мені не цікава твоя думка з цього приводу. Спустошення водного джерела і зникла магія в північних пустках — ваших лап справа?

— Навіщо питаєш, якщо знаєш відповідь?

— Вважай це цікавістю. 

— Ваші землі з їхніми магічними джерелами дійсно унікальні. Скільки в них сили, смертний! Ви й не уявляєте, яким скарбом володієте, — демон блаженно примружився, довгий роздвоєний на кінчику язик облизав розтягнуті в усмішці губи. — А будь-який скарб рано чи пізно змінює свого хазяїна.

— А щодо людей? Як ви обираєте своїх жертв, Раднику?

— Часто вони віддають себе самі, як цей Ундес. Або Господар особисто вказує на того, хто йому цікавий, як було з імператором. Тоді, звичайно, доводиться чекати слушної нагоди доволі довго. Але терпіння завжди винагороджується: ми отримали вдвічі більше, ніж сподівалися. Споріднена кров — це величезна сила. 

Губи демона викривила посмішка, а потім він перекотився й втупився поглядом нагору, де в напівтемряві ледь помітно сіріла решітка.

— Вдвічі більше, споріднена кров… — повільно повторив Хальвард. — Адже йдеться про життя сестри Сабіра?

— Ти не такий дурний, яким здаєшся, — схвалив демон. — На відміну від самого Сабіра: той уклав угоду, геть не думаючи про наслідки, бо жага до влади остаточно затьмарила його розум. Але йому нема чого хвилюватися. Корисних слуг Господар зазвичай береже і часом балує, а хто може виявитися кориснішим за людського володаря? Хіба що... — бранець зробив багатозначну паузу.

— Продовжуй, я слухаю.

— Кориснішим за людину буде тільки квартерон, один із нас, нехай і не повністю…

— І не мрій.

— …або його вихованка, із чиїми здібностями все геть не так чисто, як здається. Якби Ундес впорався, це був би видатний союз. Шкода, що він поквапився й спробував її вбити. Терпіння — ось ключ до великої перемоги. Та дівчина жива, вона пройшла по мосту, а отже, повернеться. Всі повертаються, і ти це знаєш.

— Вона була там не вперше.

— І не востаннє. Ми вміємо чекати. Час для нас значення не має.

— Але має для нас, — тепер і Хальвард усміхнувся неприємною холодною усмішкою. — Що вам рік чи два, так, дрібнота. Але ось у чому хитрість: наша смертність є слабкістю і для вас. Йорунн ніколи не укладе із вами угоди, як не стала укладати Ірдріш, як не став укладати я. А от я можу вбити тіло, яке ти займаєш, і тобі доведеться шукати нового боржника.

Зв'язаний демон на підлозі вишкірився й зашипів:

— Люди слабкі, люди сліпі, люди жадібні. Я з легкістю знайду того, хто заплатить мені кров’ю в обмін за мізерні здібності й крихти знань. Але ти — інша справа. Ти — майже один з нас, ти можеш використовувати магію цього виміру, ти можеш ходити між світами, ти міг би навідатися навіть в наш вимір і вижити там. Тільки уяви, на що ти будеш здатен, якщо отримаєш доступ до найдавніших таємниць? Пошана, влада, необмежені світи — і все це в обмін на те, що потрібно моєму Господареві.

— А що йому потрібно, Радник? — герцог схилився до бранця на підлозі.

— Віддай мені борг крові — і дізнаєшся, — гидко усміхнувся той.

— Ти погано знаєш людей, — спокійно і твердо відповів Хальвард, розпрямляючись і відступаючи. Постать його затягнуло темним серпанком і за плечима розгорнулися крила в купі іскор. Він підняв руки на рівень грудей, між пальців завихрилися тіні.