Глава 19. Донизу

Через два дні ввечері до Мейрам завітав Ульф Ньорд. Він виглядав трохи втомленим, але цілком спокійним і навіть задоволеним. «Отже, полювання закінчено», — подумки відмітила Мейрам.

— Дозволите увійти?

— Проходьте. Я рада будь-яким гостям та звісткам, сидіти в чотирьох стінах досить нудне заняття.

— Не впевнений, що моя розповідь вас потішить, утім, вирішуйте самі. Сьогодні ми закінчили спілкуватися з усіма, хто міг мати відношення до замаху. І зараз на свободі не залишилося жодного спільника лорда Ундеса.

— Цього слід було очікувати, — натягнуто посміхнулася сестра імператора і запросила гостя сісти. — Але судячи з того, що ви прийшли до мене без варти й кайданів, мені не треба хвилюватися за свою долю.

Ульф злегка посміхнувся.

— Відверто кажучи, я особисто вам не вірю, але герцог чомусь вважає вас гідною шансу. І, якщо це справді так, то ми змушені просити вас про допомогу. Ви маєте бути присутньою на допиті радника.

По спині Мейрам прокотився мороз. Вона приблизно уявляла, як проводив допити голова таємної служби Сабіра, і не тішила себе ілюзіями, що в Недоре цей процес буде кардинально відрізнятися. 

— Я… я не хочу. 

— Ви можете відмовитися.

— Та якщо герцог вважає це за необхідне, я згодна.

— Тоді дозвольте провести вас. Візьміть плащ, не хочу, щоб холод знову вам нашкодив.

Разом вони покинули кімнату і пройшли порожніми галереями замку. Хоча в нішах горіли вогні, леді Мейрам було незатишно: дорогою їм не трапилося жодної живої душі, крім вартових, а відлуння кроків розліталося гучним звуком, дроблячись і ламаючись об різьблені колони. Ульф звернув у маленькі дверцята за портьєрою, і вони опинилися на крутих вузьких сходах, освітлених двома тьмяними світильниками.

— Треба уважно дивитися під ноги: сходинки нерівної висоти. Є й просторіший шлях, але він набагато довший, а я занадто втомився за останні дні, щоб витрачати час на безглузді переходи. Візьміть ліхтар, — у напівтемряві постать Ульфа здалася Мейрам зловісною.

Подальший шлях пройшов у тиші. Чорний Вовк мав рацію: сходи були старі та вкрай незручні, втім, не надто довгі. Зробивши кілька різких поворотів, вони закінчилися такими ж дверима, як і почалися. Мейрам полегшено видихнула, їй не сподобалося відчуття кам'яного мішка, коли стіни й низьке склепіння тиснули з усіх боків.

У підвалі замку було похмуро й холодно, але не сиро. Світильники розсипали навколо нерівні золотисті відблиски, від чого тіні в кутах ставали ще більш непроглядними. Мейрам щільніше закуталася у плащ, але тремтіння вгамувати їй не вдалося. Довелося сховати пальці в складках одягу, аби не видати свій страх.

Тепер вони йшли коридором, уздовж якого тягнулися камери, відокремлені від загального простору ґратами. Їх було не багато, але достатньо, щоб паніка знову охопила Мейрам. Ульф зупинився, а потім підніс світло прямо до товстих металевих прутів. Відблиски вирвали з темряви скорчений силует біля дальньої стіни.

Леді Мейрам дивилася на полоненого, не маючи снаги відвернутися. Блідий, тремтячий, розпатланий, у порваному одязі. Він мірно розгойдувався з боку в бік, а руки нервово м'яли край брудної сорочки. Зап'ястя й щиколотки чоловіка скував довгий ланцюг, хоча Мейрам не була впевнена, що він пройшов би більш як десяток кроків навіть без кайданів. На його тілі не було ні ран, ні слідів від катувань, але липке відчуття жаху, що пронизувало кожний його рух, не залишало приводу для сумнівів: в Недоре вміли ставити питання.

— Вам знайомий цей чоловік, міледі? — поцікавився Ульф таким байдужим тоном, що в Мейрам руки похолоділи.

— Один зі слуг лорда Ундеса, — видавила вона із себе. 

— Конюх, досвічений і розумний, в якого можна повчитися. Приміром, чомусь новому про отрути і їхній вплив на коней, — чоловік у камері стиснувся ще більше, опускаючи голову до підтягнутих колін. — До речі, ви знали, що магія темряви вміє оживляти найпотаємніші страхи? Достатньо одного дотику, щоб занурити людину в безперервний вир видінь. Часом, наші думки виявляються жахливішими за вогонь або кліщі ката.

Бранець сіпнувся, затравлено оглянувся, підповз до решітки та простягнув руки до Мейрам, намагаючись схопити якщо не її саму, то хоч край сукні. Жінка інстинктивно відсахнулася.

— Міледі, захистіть, благаю. Я розповів усе, що знав, більше мені нічого додати! — схлипнув він. — Я виконував наказ, я мав служити мілорду раднику і вашому братові, вся моя провина — це вірність. Не віддавайте мене цим людям, не кидайте тут, благаю! 

Мейрам відчула, як земля під ногами попливла, і сперлася рукою о стіну, щоб не впасти.

— Вам недобре? — на обличчі Чорного Вовка відбилося щире занепокоєння.

— Мені? А має бути добре? — неочікувано зло озвалася вона. — Я погано знаю цього чоловіка, але який би огидний вчинок він не зробив, поводитися так із живою істотою жорстоко. Йому потрібна допомога, хіба ви не бачите?

— Бачу, — легко погодився Ульф. — Але вину його доведено і визнано.  Найближчим часом він помре.

Чоловік в камері тихенько завив, і Мейрам відвернулася, відчуваючи на собі важкий погляд Ульфа.

— Хоча б дайте йому піти з гідністю.

— Чого б це раптом? Бо тепер йому стало страшно? А коли він підняв руку на людину, яка не зробила йому жодної шкоди, страху не було? Він міг не виконувати наказ, повідомити когось про замах і навіть просити захисту для себе. Але він обрав покору й безвідповідальність, бо це — легше, ніж відстоювати власні переконання.

— Ви ніколи не були на його місці. Звідки вам знати?

— Я — був. Я — знаю. І я свою ціну сплатив, — відрізав він. — Тому й кажу: вирок буде виконаний. 

Вона припнула язика, не знаючи, що додати. 

— Я не прошу про прощення, лише про розуміння. Ви народжені в іншому світі й думаєте інакше. Такі, як я або цей бідолашний, не мають можливості змінити правила гри, та це не означає, що ми їх схвалюємо. А от у вас ця можливість є. Ви можете виявити милосердя там, де закон вимагає покарання.