Глава 18.1

Мейрам знервовано відсунула від себе тарілку. Якщо до цього моменту перебування у гостях здавалося їй приторно-нудним, то зараз інстинкти буквально волали про близьку небезпеку.

— Думай, думай…

Так, з одного боку її фактично взяли під варту — і радіти тут не було чому. З іншого — до підвалів не кинули, принаймні поки. Отже, або враховували високий статус полонянки, або не вважали її винною без суттєвих доказів. Плекати пусту надію, що її просто охороняють від небезпеки, було б дурістю. Вона — сестра ворога, і те, що в милої та недосвідченої Віали вистачило доброти, аби побудувати для гості дуже правдоподібну ілюзію затишності, фактів не міняло. Мейрам важко зітхнула: ця ілюзія справді була прекрасною, втрачати її було неочікувано неприємно.

Втім ані Хальвард, ані Ульф не належав до тієї категорії людей, що зволікають із виконанням дій, які вважають справедливими. При тому обидва були типовими представниками півночі: різкими у словах і думках, але досить стриманими й обережними в рішеннях. Рідкісні якості, про які Мейрам встигла забути, поки жила при дворі.

Певний час вона гадала, що Ундес Чагатай Шона теж відрізняється від дармсудської знаті. Він здавався їй відданим імперії й особисто ясновельможному, нехай і на свій лад. Однак довга спільна подорож змусила її засумніватися у своїх судженнях. Радше було схоже, що цей статний і сповнений внутрішньої сили чоловік веде свою гру. Так, їхні з Сабіром інтереси збігалися, але Мейрам не була певна в його щирості ані на ламаний фенн.

Із сестрою свого пана Ундес завжди спілкувався лише на відсторонені теми, не обговорюючи ні своїх планів, ні справ імперії, мабуть, вважав її симпатичну голову надто порожньою для подібних розмов. 

Роль побічної доньки імператора завжди залишалася другорядною: їй належало мило посміхатися, супроводжувати брата і мовчати. З одного боку, це було принизливо, адже навіть мешканки лісових племен або ті ж саянки вільніше розпоряджалися своєю долею. З іншого, в Золотій імперії траплялися радикальніші народи, в яких уся роль жінок зводилася до народження дітей, їх навіть писемності не вчили. Навіщо далеко ходити, якщо гарем ясновельможного і той жив за цими законами?

Мейрам зайняла проміжну сходинку в цій складній і суперечливій ієрархії. За довгі роки, проведені в Дармсуді, вона навчилася тримати небезпечні думки при собі, вичікувати, спостерігати, робити висновки. І що цікаво, як правило, вони відповідали істині. Одного разу вона вирішила поділитися своїми спостереженнями з братом. Той вислухав із незадоволеним виразом обличчя, ніби поруч пищав настирливий комар, а потім відіслав сестру геть і вчинив по-своєму. Зробивши ще кілька таких спроб, вона змирилася, залишивши свої роздуми тільки собі.

Зараз висновки були невтішними. Перемовини про весілля Сабіра провалилися, і радник, судячи з усього, перейшов до більш рішучих дій. 

— Все, що завгодно, аби не повертатися до свого пана із порожніми руками, вірно? Покидьок! — голосно вилаялася вона, змусивши своїх рабинь перелякано втупитися у підлогу. — Про такі плани треба попереджати. Стихії, але що ж тепер робити мені?!

Якщо північани вирішать, що вона причетна до замаху, її не врятує ані імперська кров, ані присяги. В найкращому випадку вона стане заручницею та бранкою на довгі роки, в гіршому — буде страчена. Від цієї думки Мейрам мерзлякувато наїжачилася. Довелося підвестися й пройти по кімнаті декілька разів, аби хоч трохи заспокоїтися.

— Ні. Ні, такого не буде, — вперто повторила вона собі під носа, наче намагалася змусити себе повірити власним словам. — Він не посміє, адже це — відкритий виклик Дармсуду. Та й брат не відпустив би мене сюди, якби здогадувався, що мені загрожуватиме небезпека. Я потрібна йому, я — цінний і незамінний ресурс. Сабір в жодному разі не залишить безкарним такий злочин, а отже…

Її пальці рвонули з шиї перлинне намисто, що з тріском розірвалося. Коштовні намистинки розкотилися по полу, але жінка не звернула на це жодної уваги: вона просто застигла на місці, наче в землю вкопана, й ледь не застогнала:

— Трясця твоєї матері! 

Сабір не просто здогадувався. Він знав.

Якби замах вдався, більша частина вини лягла б на плечі радника, але й Мейрам могла потрапити під гарячу руку розгніваного мага темряви. Якщо ні — вона б правдоподібно зіграла роль захопленої зненацька людини й мусила доводити свою непричетність. Але у будь-якому разі Хальвард мусив відповісти на настільки відверте зазіхання на життя його вихованки. Що б він не обрав — гнів чи свідому помсту — це розв’язувало руки імператору. 

Її знову використовували без її згоди. Знову змушували відповідати за чужі рішення і вибір, який вона не робила. Вона знову опинилася не більш ніж безвільною маріонеткою, що танцює в руках досвідченого ляльковика.

— А щоб вам…

Мейрам квапливо кинулася до столу, висмикнула зі стопки чистий аркуш паперу, обмокнула перо у чорнила й поспіхом почала щось записувати. Ледь дочекавшись, коли чорнила просохнуть, Мейрам згорнула записку. Потім запечатала її, залишивши на сургучі відбиток невеликого персня, який завжди носила на лівій руці, й попрямувала до дверей.

— Я хочу бачити герцога Хальварда, — різко кинула вона в обличчя Малкону, що все ще чатував на посту.

— Це неможливо, герцог зайнятий.

— Це терміново. Справді, — її голос здригнувся, видаючи хвилювання.

— Вибачте, міледі, але герцога немає в замку, — трохи пом’якшав гвардієць. — Треба почекати, впевнений, не надто довго.

— Тоді, будь ласка, передайте йому це, — вона простягнула воїну згорнутий аркуш. — Це ж не заборонено, правильно? Якомога швидше, бо справа дійсно важлива. Не тільки для мене, а й для всіх у Недоре.

Малкон зіщулився, підозріло розглядаючи її, але послання все ж забрав. Мейрам зробила квапливий крок уперед й зухвало перехопила руку гвардійця. Малкон від здивування аж закляк.

— Будь ласка, передайте йому, що ми маємо поговорити віч-на-віч. — Вона простежила за його здивованим поглядом, спалахнула від збентеження й прибрала руку.