Глава 18. Винуватці та безневинні

Коли служниця, яка щойно повернулася з кухні, сповістила леді Мейрам, що вся варта замку піднята по тривозі, сестра імператора не повірила.

— Нащо б? Ти щось наплутала, гадаю, це або якесь тренування, або підготовка до охоти чи чергової розваги на честь зимових свят.

— Я не впевнена, міледі, — дівчина виглядала не на жарт стурбованою. — Але щось точно відбувається: всюди люди зі зброєю, слуги перелякані, назовні якась метушня.

— Справді? Цікаво, — Мейрам задумливо оглянула страви, але так нічого й не поклала собі у тарілку. — Ну, тоді варто дізнатися причину. Подай мені сукню.

Але одразу ж за дверима жінок чекала неприємна несподіванка.

— Дайте пройти, — холодно наказала Мейрам двом вартовим з алебардами, що перекрили вихід у коридор.

— Вибачте, міледі. Не можна.

— Що? Чому? — миттєво розсердилася вона. — Ви знаєте, хто я? Жоден з вас не може наказувати мені, а я хочу пройти. Відступіть негайно. 

Воїни перезирнулися, але не зрушили ні на крок. Зате з-за їхніх спин показався гвардієць герцога, якого Мейрам миттєво впізнала.

— Приношу вам наші найщиріші вибачення. — Він дав знак підлеглим розступитися, втім, одразу ж закрив прохід собою. — Але з міркувань безпеки вам не варто виходити зі своєї кімнати.

— Знову ви? Чому кожного разу, коли в мене псується настрій, ви обов’язково знаходитеся поруч? Втім, байдуже. Чому мені не дають пройти, наче я якась бранка?

— Ні в якому разі, міледі, — він схилився з усією можливою та, схоже, щирою повагою. — Ви — гостя. І наш прямий обов'язок — зробити так, аби ви не постраждали.

— Не постраждала від чого?

— Від прикрої випадковості, гадаю. Впевнений, скоро все з’ясується і ви повернетеся до звичайних справ. А поки що прошу вас залишитися у своїх покоях. Так ми зможемо гарантувати вам повну недоторканність.

— Скажіть мені… — вона збилася, марно намагаючись пригадати його ім’я вже вдруге. 

— Малкон Ленгтон, — люб’язно підказав гвардієць.

— Скажіть мені, Малконе, — Мейрам змусила себе посміхнутися безтурботно й навіть трохи звабливо, хоча тривога вже згорнулася під серцем холодною змією, —  що такого відбувається, що ви маєте стежити за моєю недоторканістю?

Він випростався. Але не як минулого разу, із добре помітним відчуттям ніяковості, а так, ніби поставив остаточну крапку в їх недовгій суперечці:

— Замах на життя учениці герцога, міледі. 

Мейрам аж сіпнулася. Звісно, в якомусь сенсі вона б мала цього очікувати, та все одно звістка вдарила не гірше батога.

— Що з пані Йорунн? Вона жива?

— Жива, міледі, але поранена. Зараз її оглядають лікарі.

— Нехай стихії будуть милостивими та справедливими до неї, — промурмотіла Мейрам слова з молитви. — Можу я побачити радника Ундеса?

— На жаль, ні, — Малкон заперечно хитнув головою. — А тепер прошу, поверніться до своєї кімнати.

Довелося підкоритися, тим більше, що іншого вибору їй не надали. 

— Замах… — ошелешено повторила вона собі під ніс.

Ця новина виглядала якоюсь дивнуватою та недоречною. На думку Мейрам життя в Кінна-Тіате разюче відрізнялося від перебування у Дармсуді. Під час недавньої прогулянки в неї склалося враження недбалості в охороні міста. Тут не виставляли напоказ воїнів у важких обладунках, не оглядали новоприбулих, не перекривали квартали багатіїв, відсікаючи від знаті всіх неугодних. Затишні сади й двори не ховалися за високими стінами, а добродушно вітали перехожих через низькі ажурні огорожі. Кінна-Тіате жив так, немов нічого, крім повсякденної рутини, не існувало. Якоюсь мірою, Мейрам здавалося, що двері в будинках замикали більше від протягу, ніж від злодіїв.  Замок і зовсім більше нагадував непомірно великий гостьовий дім, ніж приватну резиденцію герцогської сім’ї, а в житловому крилі варти не було видно взагалі.

Звісно, варто було лише придивитися до деталей, і враження різко змінювалися. Вулиці ретельно патрулювалися, міський гарнізон, досить численний і чудово навчений, займався охороною доріг, а в ремісничих районах були обладнані пости варти. Напевне, у Кінна-Тіате, як і в будь-якому великому місті, траплялися і нечисті на руку торговці, і дрібні злодюжки, і п'янички, схильні не тільки почухати язики, але й побитися. Але всі прояви нестриманості одразу згасали, варто було з'явитися вдалині воїнам у чорно-синьому.

По іншому ставилися містяни й до свого правителя. Леді Мейрам залишалося лише дивуватися. Її брат, як і належало імператору, був недосяжний не тільки для простого народу, а й для представників знаті. Уявити, що Сабір, не оточений постійною охороною, свитою, секретарями й слугами, прогулюється вулицями міста, леді Мейрам не могла навіть заради жарту. Для Хальварда ж це було в порядку речей. Так, перехожі кланялися герцогу, але це було висловлювання щирої поваги, а не улесливості чи страху. Навіть на неї, високу гостю з роду Фарріт, оглядалися лише з цікавості. Ще б пак! Золотоволоса чужинка в підкреслено-розкішному південному одязі, що прогулюється по крамничках у супроводі двох нарядних рабинь із закритими обличчями — таке не щодня побачиш. 

— Замах… Тут, у серці володінь Хальварда Ейлерта Ейнара. І не на когось, а на Йорунн, його ученицю. І із радником мені бачитися не можна з невідомої причини, — вона вмостилася за стіл й розсіяно повернулася до трапези. — Не треба бути провидицею, аби зрозуміти, звідки вітер дме.

Коли Мейрам і Ундес прибули до Недоре, їх передоручили турботливій прислузі та почесному супроводу. Зрозуміло, хтось із цих людей, а може і всі відразу, слідкували за гостями. Мейрам не ображалася. Якби вона опинилася на місці Хальварда, то відрядила б до послів стільки шпигунів, скільки б змогла. Втім їй залишили досить багато вільного простору, не обмежували в забаганках і ставилися підкреслено чемно. То чого взагалі скаржитися? При дворі брата Мейрам почувалася більш скуто через постійну увагу Сабіра або його наближених. Дармсуд пригнічував і обмежував, Кінна-Тіате провокував, немов навмисно підкреслюючи різницю між двома древніми містами.