Глава 17. В кожного свої слабкості

Йорунн крутилася у своєму ліжку, несила заснути. Витративши годину на безцільне споглядання стелі та стін, дівчина встала й перебралася ближче до вікна. На небі заспокійливо миготіли холодні зірки, з вулиці не доносилося ані звуку, але сон все одно не йшов. 

Зате у коридорі почулися тихі кроки, схоже, комусь теж не спалося. Визирнувши, Йорунн помітила прочинені двері в покої правителя, з них на підлогу падав косий промінь блідого світла. Тихо ступаючи килимами, дівчина підійшла ближче.

— Не стій на порозі, заходь. Теж не спиться?

Хальвард сидів біля каміна, відкинувшись на м'яку спинку крісла, і задумливо вивчав візерунки на стелі. Комір його сорочки був розстебнутий, ноги правитель закинув на невисоку підставку, наче втомлений мандрівник у придорожньому трактирі. Вогні у кімнаті були погашені, тільки місячне сяйво з високих стрілчастих вікон розсіювало напівтемряву, та у глибині каміна злегка потріскувало прогоріле вугілля. Дівчина мерзлякувато обняла себе за плечі, радіючи, що здогадалася вбратися в просторе й тепле домашнє вбрання. 

Хальвард кивком голови вказав їй на друге крісло, поклав в камін декілька дрівець й зробив плавний жест рукою. Вугілля ожило, над дровами затанцювали жваві жовто-помаранчеві язички, стало трохи затишніше. 

— Нащо ви це робите?

— Що саме?

— Розпалюєте полумʼя. Адже вам не потрібно зовнішнє тепло.

Він розслаблено посміхнувся:

— По-перше, я в кімнаті вже не один. Який з мене господар, якщо я не буду уважним до гості? По-друге, вогонь — це красиво. І він дає як мінімум одну зачіпку, аби поговорити на відсторонені теми. Ну й по-третє, це просто звичка. Не обовʼязково підкреслювати те, що відрізняє тебе від решти. Незвичне та незрозуміле лякає, а в більшості випадків я не хочу лякати. Налити тобі чогось? 

— Ні, дякую, — вона забралася в крісло з ногами й обняла коліна, загорнувши їх у широкі поли вбрання. Колись цей південний одяг, що кріпився лише паском на талії, здавався їй дивакуватим. Та зараз дівчина готова була визнати, що де в чому в імперії таки розбираються. — Схоже, я виспалася на тиждень уперед. А може, просто боюся знову зануритися у світ непевних образів й ілюзорних реальностей. Стільки всього сталося, в голові не вкладається.

— В мене теж. — Він вмостився зручніше й втомлено відкинув голову на спинку крісла. — Подумати тільки: я знав про загрозу, я чекав на удар, я розумів, що Ундес просто має вдатися до рішучих дій. Але все одно ледь не дав йому перемогти.

— Вам нема в чому звинувачувати себе, мілорде. Це я виявила необережність, навіть безтурботність. Уся відповідальність лежить на мені.

— Хіба? — невесело гмикнув він. — Втім, не спиться мені зовсім з іншої причини. Коли тебе поранили, я це відчув. І злякався. Дуже сильно, по-справжньому, чого не було вже небо знає скільки. Боявся, що не встигну дістатися до тебе, не знайду на мосту, не вмовлю піти за мною, або буду шукати зворотний шлях надто довго — і твоє тіло не витримає. Між тим, як тебе поранили, і тим, як дали настоянку, минуло п’ять годин. Ти втратила стільки крові, що на деякий час довелося замінити її майже чистою стихією вогню. Ти й досі трохи світишся, хоча зараз я певен, що серйозних наслідків не буде. Але це — суто твоя перемога, — він підвів голову й повернувся до неї. — Ульф має рацію. Якби він мене не стримав, я б піддався гніву і накоїв дурниць. А це означає, що де в чому радник досяг успіху: він знайшов моє слабке місце. І це місце — ти, Йорунн.

— Не кажіть так, — вона почувалася ніяково. — Ви не можете дозволити собі мати слабкі місця. Це занадто велика розкіш.

— Не можу, — сумно посміхнувся маг, а потім трохи винувато розвів руками, — але маю. Якщо не визнаю цей факт зараз, то наступного разу все може обернутися набагато гірше. Ти жива не завдяки чомусь, а радше всупереч. Якби не той спалах люті, що вивільнив темряву, зараз би я стояв над твоїм бездиханним тілом.

— Одного разу ви показували мені гру з півдня, — вона згорнулася в кріслі, наче якесь кошеня, — ту, що з чорно-білими фігурками. Найменша з них, здається, пішак, завжди захищає найбільшу.

— І гине перша, коли треба відвести удар, я пам’ятаю. Але ти — не пішак, і я не хочу твоєї загибелі.

— Через наш договір?

Він повільно хитнув головою:

— Ні. 

Хальвард важко підвівся, налив собі повний келих вина, але так і не зробив жодного ковтка. Знову опустився в крісло і прикипів очима до вогню в каміні. 

— Гадаю, ми всі занадто прив'язалися одне до одного. Ульф, приміром, переживає за сестру й те, як складеться твоя доля. Віала хоче віддячити мені й навіть ладна ризикнути своїм щастям заради цього. Ти відверто хвилюєшся, коли щось непокоїть Віалу. Ми чужі по крові, втім, пов’язані між собою. А щодо твого питання… Коли ти поруч, Йорунн, я теж почуваюся дивно. Ніби всередині прокидається щось давно загублене, забуте. Я ловлю його, намагаюся зрозуміти, що це, але воно вислизає від мене раз за разом. 

— Це робить вас слабкішими?

Хальвард замовк, обмірковуючи відповідь і ретельно добираючи слова.

— Це робить мене... тим, ким я давно перестав бути. Вразливим, людяним, подібним до всіх інших. Можливо, це слабкість, але вона загострює все, що я відчуваю. А як почуваєшся ти?

У кімнаті запанувала тиша, тільки язики вогню відкидали нерівні відблиски на співрозмовників. 

— Я не знаю, — вона задумливо перебирала складки на одязі. — З одного боку, я все ще чужинка в Кінна-Тіате. Степовичка із занедбаного королівства, про яке тут навіть не чули. З іншого, в мене є мета. Знаєте, усі роки, проведені у Вітахольмі, я більше покладалася на волю і знання брата, ніж на власну думку. Вибір був зроблений за мене, але я приймала його, як належне. Шлях був визначений, не треба було замислюватися, куди я прийду по ньому. Тепер все змінилося. Я вчуся, пізнаю, роблю помилки. Це величезний дар, яким не можна нехтувати. Вперше в житті в мене є шанс виконати обов'язок, покладений на мене правом народження, чітко усвідомлюючи, як саме це треба робити.