Глава 16.3

Ульф прикрив очі, відкинувся на спинку стільця і витягнув втомлені ноги. Кілька хвилин у кімнаті стояла тиша. Йорунн навіть подумала, що перевтома виявилася сильнішою за бажання поспілкуватися, але тут Чорний Вовк заговорив.

— Якщо дуже коротко, то лорд Ундес вдало скористався слушною нагодою, от і все. Не знаю, що штовхнуло його на настільки відвертий й безглуздий напад, але, вочевидь, ти заважаєш імператорові більше, ніж ми всі уявляли. 

— Радник не нападав на мене, — хитнула головою Йорунн.

— Але найманці за його наказом — так. Якби Арен не помітив їх на кордоні, якби ми не стежили за ними в місті, якби не видерлись на той пагорб слідом за трійцею нападників, все могло б скластися трагічніше. 

— Але як вони знали, де мене шукати? 

— Простий розрахунок. Ти живеш в місті майже рік, не ховаєшся, не сидиш у чотирьох стінах, маєш певні звички та риси характеру, постійно на очах десятків слуг, воїнів, містян. Невже думаєш, що спостережлива людина не здатна вгадати, як ти діятимеш у стані крайнього збентеження чи хвилювання? 

— Я настільки передбачувана?

— В певному сенсі це стосується нас усіх. Хоча поздоровляю: раднику довелося розділити найманців на дві засідки, бо впевненості у своїх догадках він не мав. Далі — справа техніки. Обрати момент, знайти твою слабкість, натиснути так, аби ти піддалася емоціям, підштовхнути в обраному напрямку. А потім відійти вбік й спостерігати, як інші роблять брудну справу за тебе.

— Йому пощастило: якби моя кобила не впала…

— Він її вбив. Певно, під час вашої прогулянки. Можливо нагодував чимось, подряпав отруйною голкою або щось таке. Ти ніколи не замислювалася, чому імперці носять стільки прикрас? Персні з секретом, браслети із прихованими лезами, коштовні ланцюги, що прекрасно замінять зашморг в умілих руках — варіантів безліч.   

Йорунн мотнула головою, аби заперечити, та раптом згадала ображене іржання тварини, коли радник вчепився пальцями в її холку.

— От дурепа! — вражено протягнула вона. — Яка ж дурепа!

— Їм навіть не треба було вбивати тебе власноруч. Достатньо було налякати, аби ти помчалася по бездоріжжю. Твоя конячка виявилася доволі стійкою і зуміла відірватися від переслідувачів на достатню відстань, перш ніж отрута увійшла в повну силу. Якби не твоє мистецтво вершниці, ти б зламала собі шию під час падіння або впала в якусь ущелину. Та ти змогла зіскочити замість того, щоб розбитися об каміння, і навіть відбила першу атаку.  

— Але програла другу.

— Той невдаха з розрізаним горлом із тобою не погодився б.

— А що стало із третім? Останнє, що я пам’ятаю, це те, що мене охопила несамовита лють і…

— Ти вивільнила купу темряви, — почулося від входу. — Сирої, неоформленої сили, до того ж не спрямованої у конкретному напрямку. Удар вийшов таким потужним, що нападника розірвало разом із його конем. Взагалі-то я здивований, що ти залишилася відносно цілою: для тих, хто володіє темрявою, такі спонтанні викиди майже завжди смертельні.

— Мілорде, — Йорунн спалахнула, але підвелася й схилила голову перед Хальвардом.

— Сядь, поки не впала. Як почуваєшся?

— Окрім того, що мені невимовно соромно? Трохи слабка, але абсолютно точно помирати вже не збираюся, — боязко посміхнулася вона, зі страхом очікуючи побачити в його очах гнівні відблиски. 

— Вже непогано, — правитель підійшов ближче, схилився, підчепив її підборіддя, змушуючи повернули обличчя до світла. Вдивився, вивчаючи й оцінюючи, але врешті відпустив. Ульф продовжив:

— Далі ти знепритомніла. Я дістався до місця так швидко, як це взагалі було можливо. Видовище було, скажу тобі, не з приємніших. Ми нашвидкуруч обробили твою рану і відправили сюди. Я допитав єдиного свідка, але майже без результату: звичайний найманець навіть не знав, проти кого його скерували.

— Він ще живий?

— Звісно, що ні, — знизав плечима Ульф. — Йому так дісталося при падінні, що добити його було милосердям з мого боку.

— А де радник Ундес?

— Намагався покинути Кінна-Тіате, — озвався Хальвард. — Щойно ви розділилися, він попрямував до виходу з міста, начебто, на прогулянку зібрався. Однак ми очікували чогось подібного. Варта затримала Ундеса, а коли він став чинити опір — скрутила і доставила в підвал замку, де в нас відбулася цікава бесіда. Вкрай неприємна для нього.

— Тепер він теж мертвий?

Хальвард розчаровано хитнув головою.

— Навіть я не можу позбавити життя довірену особу імператора без вироку суду. 

— Похвальна стриманість, — перебив Чорний Вовк. — Але взагалі-то це я тебе зупинив. Інакше зараз ми б намагалися вигадати, як виправдатися перед малою радою за смерть посла. Основного і майже єдиного свідка замаху, до речі. Як я вже згадував, мила моя степовичко, ми витратили два дні й дві ночі на те, щоб перевірити всіх слуг, почет і решту, що приїхала із Дармсуда. Але, схоже, справу такого рівня рабам не довірили. 

— Зараз в нас є всі підстави, аби звинуватити ясновельможного в організації замаху і спробі розпалити конфлікт, — задумливо додав Хальвард. — Проковтнути таку образу — означає виявити слабкість. Але якщо мститися — проллється забагато крові. Боюся, що б я не обрав, це не змінить головного: усі маски зірвано і прикидатися далі немає сенсу. Коли звістка про події в Кінна-Тіате дійде до Золотих земель, всім аристократам, хто ще вагається, чий бік займати, доведеться зробити вибір.

— А щодо леді Мейрам? — закусила губи Йорунн. Хальвард і Ульф перезирнулися.

— Це прозвучить дивно, але або вона не знала про замах, або ідеально зіграла подив й злість. Адже лорд Ундес фактично кинув її саму: чи то нашою заручницею, чи то непотрібною дрібною монетою, якою можна пожертвувати у великій грі, — озвався нарешті Хальвард. — Втім що робити із нею розберемося пізніше. А поки мені кортить дізнатися, як так сталося, що ти, любо ученице, знехтувала моїм прямим наказом.