Глава 16.2

Цього разу пробудження не нагадувало кошмар, скоріше скидалося на те, як людина виринає з каламутної води на поверхню. Спочатку повернулися звуки, хтось неголосно розмовляв зовсім поруч із нею. Хоча сенс фраз вислизав, голоси вона впізнала одразу: Хальвард і старша жриця храму Семилікой. Було дуже холодно, очі не відкривалися, горло дерло від сухості. Йорунн спробувала поворухнутися, але лише відчула біль у всьому тілі й тихо застогнала. Чиясь сильна рука одразу допомогла їй підняти голову, губ торкнувся край чаші.

— Пий, тепер тобі треба багато пити.

У горло влилася тепла гіркувата рідина, зігріваючи й заспокоюючи. Йорунн слухняно ковтала, але це крихітне зусилля виявилося надмірним, і вона ковзнула в черговий сон. Цього разу їй снилося щось світле, спокійне і тепле. Пахло сіллю й водоростями, шурхотів прибій й ледь чутно линув низький гортанний спів.

Остаточно прокинулася вона тільки наступного ранку. Трохи полежавши із заплющеними очима й прислухаючись до відчуттів, вона із задоволенням зазначила, що ні болю, ні спраги більше не відчуває. Обережно відкрила очі, озирнулася: маленька, чиста кімната з невисокою склепінчастою стелею, мабуть, проста келія, поруч з ліжком на столі — прозорий келих зі світло-бурштиновою рідиною. Йорунн поволі підвелася, намацала ногами підлогу. Ліве передпліччя було туго забинтоване, але на щастя, рука залишилася там, де й мала залишатися. Обережно, аби не потурбувати рану, дівчина обмацала пов'язку. Дивно, але жодних зайвих відчуттів не з’явилося, ніби й не було моторошної рани та пів відра крові на снігу. Неквапливо випивши все питво до дна, Йорунн спробувала підвестися. Світ злегка хитнувся, але встояв вертикально. Вона докульгала до дверей й прочинила їх.

— Міледі, ви прокинулися? Вам не можна вставати, — схаменувся один із добре знайомих гвардійців. — Покликати цілительку?

— Так, мабуть... Але ви що тут робите? Це ж храм, чоловікам сюди не можна.

— Старша жриця дозволила. Зараз все місто догори дриґом, тож трохи охорони не завадить.

— Зрозуміло. А де герцог? Або лорд Ульф?

— Я відправлю їм звістку негайно.

За кілька хвилин до кімнати увійшли дві жриці. Одна принесла їжу, друга допомогла Йорунн умитися. Потім її оглянули, обмацали, перевірили пульс, переконалися, що бачить дівчина вже добре, допомогли переодягнутися. Погляд Йорунн впав на знайомий шкіряний мішечок, розшитий кістяними намистинками, що лежав на столику із ліками у дальньому кутку кімнати.

— А звідки тут це?

Відповісти жінки не встигли. З коридору долинули гучні кроки й у дверях з'явився Чорний Вовк. Кілька секунд він мовчки розглядав Йорунн, що сиділа на краю прибраного ліжка, а потім процідив крізь зуби:

— Ніколи більше, чуєш? Ніколи не порушуй накази правителя. Інакше замість того, щоб рятувати, я вб'ю тебе особисто. А якщо ти зламаєш собі шию, то витягну з того світу і вб'ю повторно. — Чесно кажучи, прозвучало не дуже загрозливо: надто стомленим і схвильованим він виглядав. — Про що ти взагалі думала, коли підпустила до себе Ундеса? Як, в ім’я всіх богів та демонів, тобі вистачило дурості вирушити самій у глушину?

Докір був справедливий, і виправдовуватися було нерозумно. Ульф зітхнув, скуйовдив волосся, важко опустився на єдиний стілець біля ложа і припечатав:

— Мені здавалося, ти порозумнішала за цей рік.

Щоки Йорунн спалахнули від сорому.

— То це ти мене врятував?

— Я тебе знайшов і доправив сюди. Більше з мене користі ніякої.

Вона нахилилася й стиснула його руку:

— Дякую.

— Та в біса таку подяку, чесно. Краще б обійшовся…

— Виглядаєш не дуже. 

— Не спав дві ночі, з твоєї милості, між іншим. Але я радий, що тобі краще. Хальвард каже, що днів п’ять-десять — і бігатимеш, як новенька. Шрам на руці залишиться, але ані рухатися, ані відчувати не заважатиме. 

Йорунн аж здригнулася. Пальці правої руки несвідомо стиснулися на пов’язці лівої.

— Мені здавалося, що він мені майже руку відтяв.

— Так і було. Але чи то ти — улюблениця долі, чи то шамани й справді передбачають майбутнє, боги знають… Можеш радіти: цього разу калікою ти не стала. Я передам матінці Уттуніке від тебе подяку за зцілення, — Ульф глузливо вклонився.

— То мені не здалося, що на столі лежать ті самі ліки, які вона готувала для Хальварда? — підвела очі Йорунн. — Я гадала, там якісь рідкісні трави, але жодна трава не загоїть таке. 

— Лише та, що увібрала життєву силу одного з саянів.  Знаєш, їхні духи іноді втомлюються від безсмертя, а покинути коло існування можна лише повернувши світу все, що йому належало. Тільки не питай, чому вони віддають силу рослинам, я все одно того не знаю. Просто прийми, як факт.

Дівчина ошелешено кліпнула:

— Тобто я що, з’їла якогось саяна?

— Випила. Життєву силу давно померлого саяна, якщо бути точнішим. Але так.

— Це… це… — в неї слів забракло.

— До того ж віддану по власному бажанню, якщо тебе це втішить. Тож не переймайся.

— Ох. — Вона провела рукою по обличчю, намагаючись якось змиритися з цим фактом. Вийшло не дуже, але й виказувати невдоволення неочікуваним другим шансом на життя було якось неввічливо. — То що там сталося?