Глава 15.1

Один стукіт серця, другий, третій. Для Йорунн час ніби сповільнився. На якусь долю секунди вершник застиг у повітрі, лезо його меча свиснуло біля самісінького її вуха. А вже наступної миті Йорунн відчула, як її власний меч входить в живу плоть, розрізаючи незахищений живіт тварини. Дике, сповнено болю іржання вдарило по вухах і змішалося із криком жаху вершника. А потім земля здригнулася від важкого удару: кінь разом із вершником покотилися по землі, ламаючи кінцівки й перетворюючи білий сніг на мішанину з крові, плоті й бруду.

Але роздивитися, чи вижив вершник, Йорунн не встигла. Другий нападник не став повторювати чужих помилок й сповільнив хід, одночасно обходячи жертву з боку й змушуючи її відступити на відкритий рівний простір. Чоловік стягнув з обличчя захисну тканину й бридко посміхнувся:  

— Добігалася, пташка. Але може, спершу розважимося? — промовив він з помітним південним акцентом, а потім висунув язика й зробив ним кілька настільки відвертих рухів, що Йорунн ледь не знудило. — Не сіпайся — і боляче не буде.

Він трохи нахилився в сідлі. Йорунн позадкувала, не відриваючи погляду від оголеного широкого леза, що розгойдувалося в руці чоловіка, коли спину наче окропом обдало.

Підкорюючись більше інстинктам, ніж розуму, вона різко присіла й розвернулася. Лезо її клинка описало неповну дугу й з огидним звуком увійшло в плоть.

Лучник, що здогадався не тільки спішитися, а й тихо обійти здобич з іншого боку, зашипів від болю й відскочив, затискаючи неглибоку рану на лівому передпліччі. Йорунн знову розвернулася, очікуючи удару, але вершник не поспішав втручатися. Навпаки, він розслаблено відкинувся в сідлі й зробив запрошувальний жест мечем:

— Ну, крихітко, покажи, на що здатна.

Відповісти вона не змогла, ледь встигнувши зупинити удар лучника, що оголив власного меча. Леза зіткнулися із дзвінким стогоном, розійшлися, знову схрестилися. Ліва нога Йорунн ковзнула по замерзлій землі, дівчина хитнулася, втрачаючи рівновагу. Ліву руку трохи вище ліктя наче розпеченим залізом обпекло. 

— Що, приємно, тварюко? — сплюнув лучник.

Біль й справді був страшенний, але що гірше — рука заніміла й обвисла. Йорунн не стримала стогону, а через секунду — другого, коли її меч вилетів, вибитий одним точним ударом. Клинок крутонувся у повітрі й ковзнув по схилу вниз. Світ хитнувся й пішов червоними плямами.

— То будеш із нами ласкавою кицею? — гиготнув чоловік, схопивши дівчину за комір й підтягуючи до себе.

Та Йорунн наче тільки цього й чекала. З усієї сили вона вдарила кулаком прямо по відкритій рані суперника, а коли той завив, наче звір, лигнула чоловіка в коліно, змушуючи його втратити рівновагу й впасти на землю.

— І не мрій.

Здоровою рукою вона зірвала з пояса суперника кинджал й встромила його в незахищену шию чоловіка.

Крик змінився гидким булькотінням. Лучник ошелешено витріщив очі й сповз до її ніг, ткнувшись обличчям в сніг. Але і Йорунн небезпечно хитнулася. Земля під її ногами наче розгойдувалася, поле зору звузилося до невеликого клаптика просто перед нею, все інше вкрилося чорно-червоними плямами. Оніміння охопило вже все ліве плече, кров просочила рукав куртки й тонкими тягучими цівками побігла до самої землі. Пальці дівчини затремтіли, руків’я кинджала випало з ослабілої руки. Йорунн сповзла на коліна й вперлася здоровою долонею о камені, намагаючись просто не втратити свідомість. 

Вершник тим часом неквапно наблизився, спішився, підійшов до вбитого співучасника. Одним поштовхом ноги перевернув його на спину:

— Усе бажання відбила, дівко. 

Йорунн спробувала дотягнутися до зброї, але лише викликала ще один спалах болю. Чоловік спостерігав за нею з холодною цікавістю. Ще б пак: йому навіть бруднитися не треба, крововтрата вб’є її чи не швидше за меч. Ніби у відповідь на її думки, чоловік гмикнув: 

— І не мрій сконати просто так. Мені потрібні докази того, що справу зроблено. Як гадаєш, голови вистачить?

Він підійшов ще на крок, примірюючись до більш вдалого напрямку удару, і Йорунн раптово зрозуміла, що це й справді кінець. Вся простота й витонченість того, що відбулося, стали очевидними за якусь мить. 

Бесіда з радником, бурхливі емоції, звинувачення, відчуття провини... Неважливо, що зі сказаного було правдою, а що брехнею. Ундес точно прорахував, що після такої розмови вона втече, аби побути на самоті із власними думками. Чудовий шанс, аби завершити те, що не вдалося в Вітахольмі. 

Лють і відчай спалахнули в душі з такою силою, що навіть біль відступив. 

Так, вона програла. Але це не означає, що тільки вона.

Йорунн підкинула голову вгору й вперлася очима прямо в очі свого ката. Той завмер, не розуміючи, що відбувається, але відчуваючи загрозу. 

А наступної миті з тіла Йорунн у всі боки метнулися спалахи вогню, переплетені зі згустками сирої, неоформленої, жадібної до болю й відчаю сили. Перш ніж остаточно втратити свідомість, вона встигла розгледіти, як обличчя чоловіка спотворюється страхом, як шкіра його рук вкривається пухирями від вогню, як темні димчасті щупальця проходять через його плоть, розриваючи м’язи, руйнуючи кістки. Почула відчайдушне іржання й тріск шкіри, що рветься прямо на живій істоті. В одну мить повітря просочилося запахами паленої шерсті, розтрощених нутрощів та крові. Навіть якби Йорунн захотіла зупинити це, вона б не змогла. Вона — лише стрижень, вона — провідник, вона — пуста оболонка, шлях, інструмент, що завгодно, а не людина зі свободою волі. Вона обрала пустити цю міць в цей світ — і вона сплатить за це повну ціну.