Глава 15. Наввипередки

У вухах дзвеніло. Тремтячими руками Йорунн стиснула повід, марно намагаючись заспокоїти дихання й серцебиття. Фігура радника вже давно зникла за деревами, але його усміхнене обличчя все ще стояло в неї перед очима. Нікчема? Без неї було б краще? Не гідна бути правителькою? Слова вдарили точніше, ніж Йорунн хотіла б визнати. Можливо тому, що на якусь — мізерну й огидну — частину вона була із ними згодна. 

Конячка, втім, не збиралася стояти на місці вічно. Вона оглянулася й не отримавши більш-менш конкретного наказу, мірно потрусила звичною дорогою. Оговталася Йорунн лише за пів години, коли затьмарений гнівом і жалем розум помітив, що навколишній пейзаж виглядає не зовсім так, як має. Дівчина розгублено оглянулася, а потім тихо вилаяся собі під носа: за старою звичкою вона скерувала кобилу не в парк, а через один з бічних виходів за мури. Неширока доріжка вела на гірське плече, що пологим підйомом тягнулося над західною половиною міста. Мандрівників чи домівок тут не було, надто далеко від основної дороги, та й вартові пости закінчувалися там, де йшли мури. Йорунн обернулася й кинула погляд на місто, що каскадом спускалося від її ніг до самої долини. Гостре відчуття самотності стиснуло груди, й попри свою ж власну обіцянку залишатися в місті, Йорунн вдарила кобилу п’ятками, пускаючись в галоп. Цілющий вітер свободи вдарив в обличчя, тіло напружилося, підлаштовуючись під мірні рухи тварини, свист вітру на якийсь час витіснив із думок усе зайве.

— Ї-ї-ї-ха-а!

Її дзвінкий крик вивільнив розпач і біль, прокотився пагорбом й розтанув вдалині. Кобила радісно відгукнулася коротким ржанням і прискорила кроки. Снігу під її ногами значно поменшало, вочевидь, із таким вітром втриматися на схилі йому просто не вдавалося. Йорунн підвелася у стременах, схилилася майже до самої кінської шиї й послабила повід, все далі й далі віддаляючись від міського муру.

«До демонів! Все до демонів! А щоб їм усім провалитися й тріснути», — подумки скрикнула вона, коли раптово відчула сильний ривок за волосся, немов хтось схопив її за пасмо. Дорога тут злегка забирала праворуч, і від несподіванки вершниця трохи вильнула вбік. Рефлекторно піднявши руку до голови й зменшуючи хід до лінивої рисі, дівчина намацала у волоссі косицю з підвіскою, яку подарувала їй Хелмі. Мишка, немов жива, ковзнула в долоню тремтячим клубочком, продовжуючи боляче смикати пасмо.

— Що за…

Поруч щось свиснуло. За кілька кроків праворуч у повітрі промайнув швидкий розчерк, потім пролунав глухий стукіт. Секунду Йорунн отетеріло роздивлялася держак у землі, який ще тремтів після удару. І тільки потім усвідомила, що якби не ривок за волосся, то ось ця стріла зі смугастим пір'ям сиділа б зараз у її спині. Підкоряючись більше інстинктам, ніж розуму, дівчина схилилася й різко смикнула кобилу вбік. 

Саме вчасно: в те місце, звідки вона щойно встигла зійти, встромилася друга стріла. Короткий погляд за спину переконав, що це не прикра випадковість: до неї наближалися троє вершників, один з яких знову підіймав лук. Часу на роздуми не залишилося зовсім, Йорунн оглушливо свиснула й кинулася геть, стрімко набираючи швидкість.

З-за спини долинув моторошний й водночас азартний покрик. Так міг би завивати хижак, що взяв слід жертви й тепер переслідує її, в очікуванні перших крапель крові. А в тому, що ці краплі будуть, сумнівів не залишалося.

Йорунн доводилося кидатися з одного боку в інший, тікаючи з лінії пострілу. Переслідувачі мчали напряму, а тому відстань між ними скорочувалася напрочуд швидко. Йорунн нарахувала не менше двох десятків пострілів, перш ніж позаду почулася хрипка лайка: у лучника закінчилися стріли. Переслідувачі розділилися, охоплюючи Йорунн широким півколом. Полога частина схилу почала звужуватися, один його край перетворився на крутий бік урвища. Тепер, аби прорватися назад до міста, дівчині довелося б пройти прямо між переслідувачами. Йорунн згорнула з дороги, аби дістатися окрайки лісу вище по схилу. Вершникам серед дерев робити нічого, їм доведеться спішитися й вести коней за собою. Якщо вдало скористатися хвилинною затримкою, то в неї буде шанс відірватися від переслідування. 

Це були по-справжньому небезпечні перегони. Вона мчала по бездоріжжю, щосекунди кобила могла оступитися і впасти разом зі своєю відчайдушною вершницею. Однак якимось дивом вони трималися, плавно піднімаючись гірським схилом.

Везіння закінчилося за якихось півсотні кроків до дерев. Кобила Йорунн захрипіла, збилася з кроку й небезпечно хитнулася. Наступної миті тварина впала на передні коліна. Дівчина ледве встигла висмикнути ноги зі стремен, на повній швидкості зісковзуючи на жорстку землю, ледь прикриту снігом. Світ закрутився, безжально змішуючи всі напрямки й сторони в безглузду мішанину. Від різкого удару о каміння в очах потемніло, повітря вибило з легень, а тіло занило одразу в кількох місцях. Підкоряючись більше рефлексам, ніж розуму, Йорунн піднялася на ноги й, відчайдушно хитаючись і петляючи, кинулася назад до кобили.

Та билася в агонії, з рота її текла кров, а очі вже стали скляними. Йорунн з жахом відсахнулася, озирнулася в пошуках хоч якогось шляху до відступу, але його не було. Ні дерева, ні валуна, нічого, що могло б послужити захистом. Одна, оглушена падінням, без захисних обладунків, озброєна лише легким мечем, піша — проти трьох вершників. Кепські шанси, зовсім кепські. Проте — не нульові.

Вона витягла зброю, примірялася до руків’я й відступила так, щоб труп кобили опинився між нею та першим з переслідувачів. Нападник летів просто на неї та не думав повертати. Він замахнувся довгим зігнутим мечем та підняв свого коня у стрибку, аби водночас зітнути жертві голову та перескочити перешкоду.