Глава 14. Радник

Йорунн із насолодою зарилася обличчям у гриву своєї кобили. Нарешті трохи свободи й самотності! З моменту приїзду посланця імператора минуло вже понад тиждень, і життя в замку стало нагадувати прогулянки по тонкій кризі. За Йорунн наглядали, її охороняли, її супроводжували. Ульф, сам Хальвард або хтось із гвардійців — байдуже. Їй заборонили покидати місто, самій виходити за мури замку, спілкуватися з гостями, ходити до саянів. І хоч якоюсь частиною душі Йорунн була вдячна за захист і те, що не має борсатися в політичних течіях імперії самотужки, відчуття постійного нагляду тиснуло. Єдиною розрадою залишилися тренування з Ульфом та заняття з магії, на які Хальвард знаходив не менше двох годин на день.

Йорунн механічно повторила один з нових рухів, якому навчилася тільки вчора. Над її долонею одразу утворився крихітний вир сили й дмухнув у обличчя потоком повітря. Кобила знервовано фиркнула й переступила копитами, але дівчина лише посміхнулася й поплескала її по шиї:

— Так-так, темрява кориться мені значно краще вогню, — пояснила вона кароокій красуні. — Вона буквально тече крізь мене. Здається, я розумію, чому спершу мала навчитися контролю. Але ж тобі це не цікаво, правда?

Замість відповіді кобила красномовно мотнула мордою вбік стійки із сідлом, мовляв, бігати хочу, а не дивитися ваші фокуси.

— Добре-добре! Чесно кажучи, я теж мрію про прогулянку. За місто не можна, але хоч зовнішнім парком поблукаємо, на це мої захисники погодилися. Цікаво, скільки ще це триватиме?

Чотири дні тому Ундес Чагатай Шона звернувся до леді Віали з проханням про приватну бесіду. Вони довго говорили за зачиненими дверима, але зустріч закінчилася нічим: Віала не прийняла пропозицію ясновельможного. Радник навіть не намагався приховати роздратування. Увечері того ж дня один з його людей поїхав до Дармсуда з терміновим донесенням. Віала після цієї бесіди покинула замок і пішла до храму Семилікої, попередивши, що залишиться там на декілька днів. Вочевидь, ухвалене рішення далося їй важко, і вона мала відновити душевні сили.

Але мріям про скоре відбуття гостей не судилося здійснитися. Звикла до м'яких південних зим леді Мейрам застудилася і тепер була змушена залишатися в кімнаті. Звісно, для неї одразу ж викликали цілителя. Але оскільки магія не мала до захворювання жодного стосунку, той просто зняв зайвий жар і прописав хворій спокій і зміцнювальні настої. Ні про які подорожі й мови бути не могло. Якщо радник Ундес мав покинути Кінна-Тіате найближчим часом, то його планам довелося потіснитися щонайменше на тиждень, а може, й на два.

Втім, життя тривало, справи в місті вимагали уваги герцога й Ульфа. Радник поводився чемно й стримано, й ніби втратив будь-який інтерес до розмов. Останні два дні він взагалі не виходив з кімнати, посилаючись на погане самопочуття. Зрештою Йорунн все ж умовила Хальварда відпустити її на невелику прогулянку без супроводу. Дивчина майже дісталася до виходу зі стайні, коли раптово дорогу їй перегородила масивна постать. Спочатку Йорунн не роздивилася, хто стоїть перед нею, але вже за секунду здригнулася і відступила.

— Доброго дня, лорде Ундес.

Радник увіп’явся в неї чіпким довгим поглядом, потім злегка вклонився.

— І вам, леді Йорунн.

— Не леді, кличте просто на ім'я, — Йорунн чемно, як і належало простолюдинці перед аристократом, схилила голову й потіснилася, звільняючи прохід.

— Хіба ви не благородного роду? — в його тоні виразно прозвучали іронічні нотки. — У вас такі гарні манери, наче ви отримали виховання в багатому домі.

— Я вже довгий час живу в замку. Сподіваюся, мої манери більше відповідають цьому місцю, ніж походженню.

— Тоді прийміть мої вітання: ви досягли великих успіхів, — радник усміхнувся. — Збираєтеся на прогулянку?

— У мене є доручення, яке не терпить зволікань, — спробувала ухилитися від відповіді Йорунн.

— Дозволите скласти вам компанію?

— Навряд верхова їзда в такий холод принесе вам задоволення.

— Чому ні? Я, як і ви, виріс у степу, де зимові вітри бувають навіть сильнішими, ніж тут.

— Не хочу вас обтяжувати.

— Тоді дозвольте хоча б провести до воріт замку. Адже маленька розмова — не здатна наробити лиха? Тим більше на очах вартових і купи свідків, — раптово додав він мовою народу Хольда. У відповідь на здивований погляд дівчини, перепитав: — я сказав щось неправильно? Буду вдячний, якщо виправите, давно не практикувався.

— Ні, все вірно, — трохи зіщулилася вона. — Аж надто… досконало.

Ундес покликав слугу і наказав подати коня. Конюх, молоденький темношкірий імперець, коротко вклонився і зник, щоб повернутися лише за хвилину. Чи то знав заздалегідь, що Ундес прийде, чи то боявся гніву хазяїна через зайве зволікання. Кінь у радника виявився неймовірно гарний: майже чорної масті, з міцними ногами, статний і гордовитий. Мішанець зі степових порід і швидконогих скакунів, яких розводили на півдні. Не надто швидкий, але вкрай витривалий. Такі, як він, вирізнялися відданим характером і прив'язувалися до своїх вершників. Йорунн не втрималася й провела долонею по м'якому носі красеня. Той у відповідь кивнув і задоволено ткнувся у долоню дівчини.

— Ви йому подобаєтеся, — хмикнув радник. — Рідкісний випадок, зазвичай він мало кого до себе підпускає.

— Мабуть, відчуває мій захват. 

Кобила Йорунн покосилася на господиню, але ревнувати не стала, найімовірніше, скакун сподобався і їй.

Коли вони покинули стайню, Ундес легко піднявся в сідло. Йорунн помітила, як спокійно і впевнено він почувається верхи. Попри південний одяг і бездоганне знання мови, Ундес залишався частиною степу і ставав зі скакуном єдиним цілим. Втім, як і сама Йорунн.

Вулиця зустріла їх поривами холодного свіжого вітру. Кобилка дівчини рвалася вперед, але, стримувана твердою рукою, стишила крок.

— Ви тримаєтеся в сідлі так, наче народилися в ньому. Невимушено, легко, занадто добре для жительки гір.